Постанова ВГСУ від 16.09.2015 року у справі №911/840/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2015 року Справа № 911/840/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоПолянського А.Г.,суддівКравчука Г.А., Мачульського Г.М. (доповідач),розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргуПриватного підприємства "Велес Транс Ойл"на постановуКиївського апеляційного господарського судувід22.06.2015у справі№911/840/15Господарського судуКиївської областіза позовомПриватного підприємства "Велес Транс Ойл"доТовариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Діаль-Сервіс"простягнення суми

за участю

- позивача:Іванов М.М. (директор),

В С Т А Н О В И В:

Звернувшись у суд з даним позовом, Приватне підприємство "Велес Транс Ойл" (далі - позивач) просило, з урахуванням заяви про відмову від позову до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан-К", стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Діаль-Сервіс" (далі - відповідач) 36 000,00 грн. безпідставно отриманих коштів, 5 040,00 грн. інфляційних втрат та 494,14 грн. - три відсотки річних. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач повинен повернути як безпідставно отримані відповідно до положень ст.1212 Цивільного кодексу України кошти, сплачені позивачем, оскільки сторони відповідно до умов укладеного договору поставки між ними, не погодили найменування та ціну товару, а сама поставка не відбулась.

Рішенням Господарського суду Київської області від 23.04.2015 (суддя Лутак Т.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.06.2015 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Зубець Л.П., судді Мартюк А.І., Новіков М.М.), в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вказані судові рішення і прийняти нове, про задоволення позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального права.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 17.07.2014 між позивачем та відповідачем укладено договір поставки № 17-07/14, за умовами якого відповідач взяв на себе обов'язок протягом строку дії договору передати у власність позивача, а позивач - прийняти та оплатити на умовах, визначених цим договором, нафтопродукти (надалі - товар).

Відповідно до п. 1.1.1 договору конкретне найменування товару, його марка та вид, інші характерні ознаки, ціна і термін постачання визначаються у додаткових угодах до цього договору, підписаних уповноваженими представниками позивача та відповідача і скріплені їх печатками, або рахунками-фактур. Додаткові угоди та рахунки-фактур до цього договору мають містити в обов'язковому порядку посилання на цей договір.

Згідно з п. 3.2 договору кількість товару, що поставляється, визначається в актах прийому-передачі та видаткових накладних до цього договору.

Пунктом 4.1 договору передбачено, що поставка товару здійснюється відповідачем: у порядку, партіями, в строки та на умовах, погоджених сторонами у додаткових угодах до цього договору.

У п 4.4 договору сторони передбачили, що зобов'язання у зв'язку з поставкою товару визначаються в додаткових угодах до цього договору.

Відповідно до п. 4.5 договору реквізити і адреси вантажоодержувачів товару повідомляються позивачем в заявці, що направляється відповідачу (в тому числі в факсимільному або електронному вигляді).

За умовами п. 5.1 договору ціна за одиницю товару, загальна вартість кожної партії товару визначаються в додаткових угодах або рахунках-фактурах до цього договору, які виставляються відповідачем після отримання заявки від позивача.

Відповідно до п. 5.2 договору позивач зобов'язаний оплатити товар у порядку, на умовах та в строки, визначені в додаткових угодах або рахунках-фактурах до цього договору.

Крім того, судами встановлено, що відповідачем було виставлено позивачу рахунок № 17 від 21.07.2014 на здійснення передоплати за нафту згідно договору поставки № 17-07/14 від 17.07.2014 на загальну суму 376 064, 00 грн.

В свою чергу, позивачем платіжним дорученням № 183 від 25.07.2014 було здійснено часткову оплату вищезазначеного рахунку, а саме на суму 36 000, 00 грн.

У вказаних платіжному дорученні та банківській виписці призначення платежу, який був здійснений позивачем, визначено як: перерахування передплати за нафту згідно рахунку № 17 від 21.07.2014 та договору № 17-07/14 від 17.07.2014.

Відмовляючи у позові місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, своє рішення мотивував тим, що оскільки між сторонами було укладено договір поставки № 17-07/14 від 17.07.2014, а кошти, які позивач просить стягнути з відповідача, отримано останнім як передоплата за поставку нафти відповідно до умов договору, отже такі кошти набуто за наявності правової підстави, а тому їх не може бути витребувано у порядку статті 1212 Цивільного кодексу України як безпідставно отриманні.

Між тим, з такими висновками погодитись не можна виходячи з наступного.

Відповідно до положень статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (ч.1). Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (ч. 2.). Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (ч.3).

Таким чином положення цієї статті встановлює обов'язок повернути майно як безпідставно набуте, якщо достатньої правової підстави для його набуття не було, а отже передбачає існування правової підстави для набуття майна, та визначає таку умову його повернення, як відсутність достатньої правової підстави. Тобто у вказана стаття акцентує на необхідність існування не просто правової підстави, а на достатності такої підстави.

Перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у відповідності до приписів статті 1115 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції зазначає, що в укладеному 17.07.2014 між сторонами договорі поставки № 17-07/14 не погоджено конкретне найменування товару, його марка та вид, інші характерні ознаки, ціна і термін постачання, а передбачено, що ці умови, як встановлено судами, відповідно до п. 1.1.1 договору визначаються у додаткових угодах до цього договору, підписаних уповноваженими представниками позивача та відповідача і скріплені їх печатками, або рахунками-фактур.

Водночас із встановлених судами обставин справи вбачається, що такі додаткові угоди до вказаного договору, сторонами не укладались.