Постанова ВГСУ від 15.06.2016 року у справі №910/29486/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2016 року Справа № 910/29486/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого: суддів:Нєсвєтової Н.М. (доповідач) Черкащенка М.М. Вовка І.В.розглянувши касаційну скаргу Приватного підприємства "Кондитерський магазин"на рішення та постановугосподарського суду Херсонської області від 14.01.2016 Одеського апеляційного господарського суду від 24.03.2016у справі№ 910/29486/16за позовомПриватного підприємства "Кондитерський магазин"доФізичної особи-підприємця ОСОБА_4провизнання договору дійсним за участю представників сторін:

від позивача: не з`явився;

від відповідача: ОСОБА_5 - за довіреністю.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Херсонської області від 14.01.2016 р., залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 24.03.2016 р. у справі № 910/29486/16 в задоволенні позовних вимог ПП "Кондитерський магазин" до ФОП ОСОБА_4 відмовлено. Визнано недійсним договір оренди № 2 від 07.09.2012, укладений між приватним підприємством "Кондитерський магазин" та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4.

Не погоджуючись з прийнятими рішеннями, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить постанову Одеського апеляційного господарського суду від 24.03.2016 р. та рішення господарського суду Херсонської області від 14.01.2016 р. скасувати та припинити провадження по справі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначених судових рішень, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 07.09.2012 р. між приватним підприємством "Кондитерський магазин" та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 був укладений договір оренди № 2, за умовами якого позивач передає, а відповідач приймає у строкове платне користування нерухоме майно - нежитлове приміщення кафе загальною площею 143,7 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до п. 2.1. договору оренди № 2 відповідач вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі майна.

Місячна орендна плата складає 40 000 грн. еквівалент 5 000 доларів США на місяць (п. 3.1. даного договору).

Згідно з п. 11.1. договору строк оренди встановлений 5 років.

В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначив, що між сторонами 07.10.2012 р. був підписаний акт приймання-передачі об`єкта оренди та з посиланням на положення п. 6 ст. 283 ГК України, ст. 204, ч.3 ст. 218, ч.2 ст. 220 ЦК України вважає, що договір оренди № 2 має всі істотні умови притаманні договору оренди, а часткова оплата здійснена відповідачем, що підтверджується актом звірки взаєморозрахунків, свідчать про його виконання, а відтак, є підстави для визнання його дійсним.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що правовідносини щодо користування нежитловим приміщенням загальною площею 143,7 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, врегульовано між позивачем та відповідачем договором оренди № 1 від 07.09.2012 р., за умовами якого орендарі вступають у строкове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акту приймання-передачі майна (п. 2.1. договору № 1).

Пунктом 11.1. договору № 1 встановлено, що договір оренди нежитлового приміщення укладається строком на 2 роки 11 місяців.

Перевіряючи дотримання кожною із сторін взятих на себе зобов`язань, судами встановлено, що вказаний позивачем акт приймання-передачі приміщення був підписаний 07.10.2012 р. на виконання умов договору оренди № 1, а не договору оренди № 2, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, а саме додатковою угодою № 1 щодо надання дозволу на проведення ремонтних робіт в якій вказується на те, що її укладено саме на виконання умов п. 5.2. та п. 5.3. договору оренди № 1 від 07.09.2012 р., додатком № 3 до договору оренди № 1 в якому прямо вказано на те, що договір оренди № 1 діє на підставі акту приймання-передачі від 07.10.2012 р., лист-повідомлення позивача від 06.07.2015 р. про відмову від автоматичної пролонгації договору оренди № 1 від 07.09.2012 р., листом позивача від 07.09.2015 р., в якому останній повідомив відповідача про припинення договірних правовідносин за договором оренди № 1 від 07.09.2012 р., а також про відмову від укладання нового договору оренди та звільнення орендованого приміщення, квитанції про сплату орендних платежів у 2015 р. у розмірі 7 700 грн. на місяць.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції дійшов висновку про їх необґрунтованість та безпідставність. Разом з тим, з огляду на фактичні обставини справи а також письмові докази, надані як позивачем так і відповідачем, зокрема на підставі ч. 1 ст. 203 ЦК України визнав договір оренди № 2 від 07.09.2012 р. недійсним, як такий, що суперечить діючому законодавству.

Однак, колегія суддів вважає висновок судів попередніх інстанцій в частині визнання договору недійсним помилковим, з огляду на наступне.

Предметом спору у даній справі є визнання договору оренди № 2 дійсним, а отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Цивільного кодексу України та інших законодавчих актів, які регулюють спірні правовідносини.

Відповідно до ч. 2 ст. 793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Частиною 1 ст. 794 ЦК України встановлено, що право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Частиною 2 ст. 220 ЦК України передбачено можливість визнання договору дійсним, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення.

Таким чином, на підставі ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України суд може визнати дійсним лише такий правочин, який було укладено сторонами.

Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України (в редакції, яка діяла на час укладання договору) договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Згідно з ч. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Отже, правила ст. 220 ЦК України не поширюються на правочини, які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією, тому вони є неукладеними і такими, що не породжують для сторін права та обов'язки.