Постанова ВГСУ від 15.06.2015 року у справі №909/263/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2015 року Справа № 909/263/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіЄвсікова О.О.,суддів:Кролевець О.А., Попікової О.В. (доповідач у справі) за участю представників: від позивача:не з'явились (про дату, час та місце судового розгляду повідомлено належним чином)від відповідача:не з'явились (про дату, час та місце судового розгляду повідомлено належним чином) розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк Золоті ворота"на рішення та постановуГосподарського суду Івано-Франківської області від 18.11.2014р. Львівського апеляційного господарського суду від 24.03.2015р.у справі№909/263/14 Господарського суду Івано-Франківської областіза позовомПублічного акціонерного товариства "Банк Золоті ворота"дофізичної особи-підприємця ОСОБА_5простягнення коштів за кредитним договором

ВСТАНОВИВ:

В березні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Банк Золоті ворота" звернулось до Господарського суду Івано-Франківської області з позовними вимогами до фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 (далі - ФОП ОСОБА_5.) про стягнення 135260,36 грн. заборгованості за кредитним договором від 25.03.2008р. №02/26Ю, укладеним між сторонами у справі.

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 18.11.2014р. (суддя Фрич М.М.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 24.03.2015р. (головуючий суддя Зварич О.В., судді Хабіб М.І., Скрипчук О.С.), у задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду та постанова апеляційної інстанції обґрунтовані приписами статей 526, 543, 599, 629, 1054 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України та статті 35 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням яких суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог банку про стягнення кредитних коштів, оскільки вироком Івано-Франківського міського суду від 18.09.2014р. у справі №0907/4092/2012, який набрав законної сили з 09.10.2014р., стягнуто на користь банку кошти за вказаним кредитним договором з винних осіб внаслідок задоволення цивільного позову ПАТ "Банк Золоті ворота" до ОСОБА_6 та ОСОБА_7

Не погодившись з рішенням першої інстанції та постановою апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на порушення та неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема приписів статей 526, 530, 541, 543, 612, 1190 Цивільного кодексу України та статей 35, 84, 105 Господарського процесуального кодексу України. При цьому скаржник наголошує на тому, що договір про надання кредиту №02/26Ю від 25.03.2008р. є чинним і підлягає виконанню сторонами. Стверджує, що вирок Івано-Франківського міського суду від 18.09.2014р. не має преюдиційної сили у даній справі, оскільки ФОП ОСОБА_5 не є особою, щодо якої даний вирок ухвалено. Крім того заявник вказує на те, що заборгованість за кредитним договором є одночасно матеріальними збитками, які підлягають відшкодуванню ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ФОП ОСОБА_5 у солідарному порядку.

Розглянувши касаційну скаргу, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи, повноти їх встановлення в судових рішеннях та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 25 березня 2008 року між АКБ Золоті ворота, правонаступником якого є ПАТ Банк Золоті Ворота, (банк) та ФОП ОСОБА_5 (позичальник) укладено договір про надання кредиту №02/26Ю, за умовами якого банк зобовязується 25 березня 2008 року надати позичальнику грошові кошти (кредит) у розмірі 50000 грн., а позичальник зобовязується на умовах, передбачених договором, повернути кредит у строк до 24 березня 2011 року та сплатити проценти за користування ним за ставкою 22 % річних.

У відповідності до п.3.1 договору проценти є платою за користування кредитом і сплачуються за весь час користування кредитом до дня його фактичного повернення, у тому числі і після закінчення строку, на який було надано кредит.

Пунктом 3.3 договору встановлено, що за користування кредитом після закінчення строку, на який було надано кредит, проценти сплачуються позичальником за ставкою на 5 процентних пунктів вищою ніж та, яка визначена у п.1.1 договору.

Згідно п.6.1.1 договору у випадку порушення строку повернення кредиту, передбаченого п.1.1 договору, та/або строків сплати процентів, комісій, позичальник сплачує банку пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми простроченої заборгованості за кожний день прострочки.

Спір між сторонами виник у зв'язку з тим, що банк вважає, що ним в повному обсязі виконано взяті на себе зобов'язання за кредитним договором №02/26Ю від 25.03.2008р. та надано відповідачу кредит у розмірі 50000 грн., однак позичальник не повернув отриманий кредит у встановлений договором строк, внаслідок чого станом на 11.02.2014р. утворилася заборгованість в сумі 135260,36 грн., з яких: 50000 грн. - кредит, 52748,76 грн. - проценти за кредитом та 13195,91 грн. - пеня, нарахована за період з 25.03.2008р. по 24.09.2011р.

Застосовуючи приписи статті 543 Цивільного кодексу України, ч.4 статті 35 Господарського процесуального кодексу України та відхиляючи твердження позивача, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що вироком Івано-Франківського міського суду від 18.09.2014р. у справі №0907/4092/2012, який набрав законної сили з 09.10.2014р., задоволено цивільний позов ПАТ Банк Золоті Ворота та стягнуто з підсудних ОСОБА_6 (який перебував на посаді директора філії акціонерно-комерційного банку "Золоті ворота") та ОСОБА_7 (працював на посаді начальника відділу філії АКБ "Золоті ворота") в солідарному порядку 3883674,22 грн. матеріальної шкоди, яка знайшла своє підтвердження дослідженими письмовими доказами в їх сукупності, зокрема, на суму 135260,36 грн. по кредитному договору №02/26Ю за період з 25.03.2008 року по 25.04.2013 року. Вказаним вироком також встановлено, що укладений між сторонами договір про надання кредиту №02/26Ю є мнимим та завідомо неправдивим. Однак, в матеріалах справи відсутні докази про те, чи визнавався недійсним договір про надання кредиту №02/26Ю від 25.03.2008р. в порядку цивільного судочинства.

За наведених обставин апеляційна інстанція погодилася з висновком місцевого господарського суду про те, що матеріали даної справи не містять будь-яких доказів щодо виконання судового рішення у справі Івано-Франківського міського суду №0907/4092/2012 за цивільним позовом ПАТ Банк Золоті Ворота до ОСОБА_6 та ОСОБА_7, в тому числі в сумі заборгованості 135260,36 грн. за кредитним договором №02/26Ю, а тому не підлягає задоволенню позовна вимога банку про стягнення з відповідача коштів за кредитним договором на заявлених підставах.

Однак, касаційна інстанція вважає такі висновки судів попередніх передчасними з огляду на таке.

Відповідно до статті 541 Цивільного кодексу України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Згідно приписів ч.ч.1,2,4 статті 543 Цивільного кодексу України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. Виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.

Отже, у разі якщо кредитор звернувся з вимогою до одного із солідарних боржників, але не отримав від нього виконання взагалі або лише в певній частині, він вправі звернутися із вимогами до будь-якого з інших солідарних боржників.

Судом апеляційної інстанції помилково залишено поза увагою, що за змістом статті 543 Цивільного кодексу України, кожен солідарний боржник, навіть той, який частково виконав зобов'язання, не вибуває із зобов'язальних правовідносин до моменту повного погашення вимог кредитора. Лише повне задоволення вимог кредитора припиняє зобов'язання усіх солідарних боржників.

При цьому частиною 1 статті 1190 Цивільного кодексу України передбачено, що особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

Як роз'яснено в п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України №6 від 27.03.1992р. "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", особи , які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов'язаними, сукупними діями, або діями з єдністю наміру, несуть солідарну відповідальність перед потерпілими.

Як правило, таке завдання шкоди має місце при скоєнні злочину кількома особами або в разі завдання шкоди в результаті дорожньо-транспортної пригоди третім особам. Солідарний характер відповідальності осіб, що спільно завдали шкоди, пояснюється неподільністю результату їх шкідливих діянь та необхідністю створення умов для відновлення порушених прав потерпілого.

Судом апеляційної інстанції встановлено та сторонами не спростовується солідарний характер відповідальності ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ФОП ОСОБА_5, чиїми спільними діями завдано майнову шкоду позивачу, в тому числі й на спірну суму.

Наведеним також спростовується висновок місцевого господарського суду про те, що спірна сума кредитних коштів виникла не з вини відповідача, а внаслідок злочинних дій інших осіб, засуджених за вироком Івано-Франківського міського суду від 18.09.2014р. по справі №0907/4092/2012. Адже відповідно до ч.2 статті 14 Цивільного кодексу України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. Відтак відповідач не міг бути примушений до укладання з позивачем кредитного договору №02/26Ю від 25.03.2008р., внаслідок невиконання умов якого і виникла спірна заборгованість.