ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 січня 2015 року Справа № 914/946/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Дерепи В.І. - головуючого, Грека Б.М., Кривди Д.С. (доповідача),за участю представників від:позивачаЖовнер М.С., представник, відповідачаМедвідь Л.М., представник, третьої особине з'явились (про час та місце судового засідання повідомлені належним чином),розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуВольво Трак Корпорейшн (Volvo Truck Corporation)на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 14.10.2014 у справі№ 914/946/14 Господарського суду Львівської областіза позовомВольво Трак Корпорейшн (Volvo Truck Corporation)доТовариства з обмеженою відповідальністю "Європа-Транс",третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача:Товариство з обмеженою відповідальністю "Тисмениця",прозобов'язання повернути майно,
ВСТАНОВИВ:
Вольво Трак Корпорейшн (Volvo Truck Corporation) звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом про зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Європа-Транс" повернути майно, що належить Вольво Трак Корпорейшн (Volvo Truck Corporation) на праві власності: 10 одиниць сідлових тягачів марки Volvo, моделі FH, 2008 року випуску, червоного кольору, та 10 одиниць напівпричепів марки Schmitz, модель SPR, 2008 року випуску, сірого кольору; зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Європа-Транс" вчинити необхідні дії для зняття всіх транспортних засобів, зазначених вище, з обліку в органах Державтоінспекції.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 23.07.2014 (судді Король М.Р. - головуючий, Яворський Б.І., Долінська О.З.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14.10.2014 (судді: Костів Т.С. - головуючий, Марко Р.І., Желік М.Б.), в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Не погоджуючись з рішенням та постановою, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаргу мотивовано доводами про порушення судами норм матеріального та процесуального права, зокрема, ст.ст.16, 386, 387, 1212 Цивільного кодексу України, ст.1 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідач в касаційній скарзі спростовує її доводи і просить постанову залишити без змін, а скаргу - без задоволення.
Відводів складу суду не заявлено.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наявні матеріали справи та доводи, викладені у касаційній скарзі, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Як встановили суди попередніх інстанцій, 19.03.2008 між позивачем (лізингодавець) та відповідачем (лізингоодержувач) укладено договір про фінансовий лізинг №UKR29/0208F, за умовами якого лізингодавець зобов'язався придбати та передати в лізинг лізингоодержувачу 10 одиниць сідельних тягачів Volvo FN згідно з технічною специфікацією в додатку №1, 4 одиниці напівпричепів Schmitz згідно з технічною специфікацією в додатку 1(1), 6 одиниць напівпричепів Schmitz згідно з технічною специфікацією в додатку №1(2), які є невід'ємними частинами договору, на загальну суму EUR 1058000 (п.1.1).
Згідно п.1.2 договору строк лізингу, узгоджений сторонами в цьому договорі, складає 4 роки. Дія строку лізингу починається з дати підписання лізингоодержувачем сертифіката про приймання згідно з формою, викладеною в додатку №2.
Пунктом 6.3 зазначеного вище договору сторони визначили, що у випадку, якщо лізингоодержувач не сплачує зазначені в п.6.2 цього договору платежі, а також будь-які інші платежі й витрати, зазначені в цьому договорі або пов'язані з ним, протягом 15 календарних днів після отримання відповідного письмового повідомлення з боку лізингодавця, лізингоодержувач зобов'язаний повернути обладнання протягом 8 робочих днів в тому самому стані, як на дату підписання сертифіката про приймання (виключаючи нормальний знос) у будь-яке місце на території України, визначене лізингодавцем.
У зв'язку з несплатою відповідачем лізингових платежів за договором про фінансовий лізинг, позивач 11.05.2012 направив відповідачу рахунок-попередження з вимогою про сплату прострочених лізингових платежів та відмову від договору лізингу.
Вольво Трак Корпорейшн (Volvo Truck Corporation), посилаючись на наявність заборгованості у відповідача зі сплати лізингових платежів, неповернення лізингодавцю об'єкта лізингу після закінчення строку, встановленого договором, звернулось до суду з позовом у даній справі про зобов'язання ТОВ "Європа-Транс" повернути майно, що належить Вольво Трак Корпорейшн (Volvo Truck Corporation) на праві власності: 10 одиниць сідлових тягачів марки Volvo, моделі FH, 2008 року випуску, червоного кольору, та 10 одиниць напівпричепів марки Schmitz, модель SPR, 2008 року випуску, сірого кольору; зобов'язання ТОВ "Європа-Транс" вчинити необхідні дії для зняття всіх транспортних засобів, зазначених вище, з обліку в органах Державтоінспекції.
Відмовляючи повністю в задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що правовідносини сторін регулюються нормами зобов'язального права, які застосовуються до окремих видів угод, а не ст.1212 Цивільного кодексу України, на яку посилається позивач як на підставу позовних вимог.
При цьому, посилаючись на те, що сторони не заперечують наявність у відповідача заборгованості зі сплати лізингових платежів, неповернення лізингодавцю об'єкта лізингу після закінчення строку договору, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду стосовно того, що позивачу необхідно звертатись до суду з позовними вимогами про повернення об'єкта лізингу на підставі договору лізингу з врахуванням положень розділу 15 договору, керуючись нормами зобов'язального права.
Однак, колегія не може погодитися з таким висновком судів попередніх інстанцій.
За приписами господарського процесуального законодавства позов заявляється відносно предмету та з підстав викладених у змісті позовної заяви. Таким чином, предметом позову є певна матеріально-правова вимога до відповідача, відносно якої суд має розглянути та за наслідками розгляду прийняти рішення, а пред'явлена (заявлена) у позові матеріально-правова вимога позивача повинна спиратися на певні обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, а саме на підстави позову. Так, підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов, зокрема факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення.
Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов'язку.
Господарські суди, відмовляючи в задоволенні позову, обмежились посиланням на помилкове обґрунтування позивачем позовних вимог приписами ст.1212 Цивільного кодексу України.
Однак, встановивши, що наведені позивачем норми права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, суд, приймаючи рішення у справі, самостійно має визначити, якими законами та нормативно-правовими актами слід керуватися для вирішення спору по суті, посилаючись на них у мотивувальній частині рішення, навіть якщо останні не зазначені у позовній заяві.
При цьому, в розумінні положень чинного Господарського процесуального кодексу України посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не розуміється як вихід суду за межі позовних вимог (п. 3.12 Постанови Пленуму ВГСУ від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції").
Також колегія суддів звертає увагу, що господарський суд, розглядаючи справу, має керуватися тими нормами права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, однак, не відмовляти у позові лише з тих підстав, що наведені скаржником норми права не регулюють спірних правовідносин та не обґрунтовують заявленої ним вимоги.
Більше того, як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач свої вимоги щодо повернення майна, переданого відповідачеві за договором лізингу, крім приписів ст.1212 Цивільного кодексу України, обґрунтовує також нормами Цивільного кодексу України щодо захисту права власності (ст.ст.391, 400 ЦК України) та щодо правового регулювання відносин, які виникають з договору лізингу (ст.806 ЦК України), а також приписами Закону України "Про фінансовий лізинг" (ст.ст.8, 11).
Згідно з ч.2 ст.7 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець має право відмовитись від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.
Відповідно до п.п.3, 4 ст.10 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом, або вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.
Згідно з п.7 ч.2 ст.11 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингоодержувач зобов'язаний у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу - повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.
Сервіси для юристів