Постанова ВГСУ від 14.12.2016 року у справі №922/796/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2016 року Справа № 922/796/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіВовка І.В.,суддіСтратієнко Л.В.,за участю представників сторін від стягувачаКравцова О.В.,від боржникаСердюкова І.В.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Лугцентрокуз ім. С.С. Монятовського"на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 12.10.2016 рокуу справі № 922/796/15 Господарського суду Харківської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Інтерпайп Україна"доПриватного акціонерного товариства "Лугцентрокуз ім. С.С. Монятовського"простягнення 42059052,15 грн,та за зустрічним позовом Приватного акціонерного товариства "Лугцентрокуз ім. С.С. Монятовського"доТовариства з обмеженою відповідальністю "Інтерпайп Україна"пророзірвання та визнання недійсним договору № 5/14 від 02.01.2014 року,

ВСТАНОВИВ:

06.07.2015 року Господарський суд Харківської області видав наказ на примусове виконання рішення у справі № 922/796/15 про стягнення з Приватного акціонерного товариства "Лугцентрокуз ім. С.С. Монятовського" (надалі - ПрАТ "Лугцентрокуз ім. С.С. Монятовського", боржник) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Інетрпайп - Україна" (надалі - ТОВ "Інетрпайп - Україна", стягувач) основного боргу в сумі 18 497 522,78 грн та 38048,19 грн судового збору (а.с. 183 т. 2).

13.06.2016 року боржник звернувся до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку виконання рішення на тридцять шість місяців, починаючи із 10.06.2016 року до 10.06.2019 року, посилаючись на відсутність у нього необхідних коштів та неможливість вести господарську діяльність, у зв'язку проведенням антитерористичної операції в Луганській області (а.с. 165-180 т. 4).

Стягувач проти заяви заперечував, посилаючись на те, що відсутність грошових коштів не може свідчити про неможливість виконання рішення з огляду на існування інших, крім звернення стягнення на грошові кошти, передбачених Законом України "Про виконавче провадження", способів виконання рішення; а також зазначив, що станом на день розгляду справи боржник зареєстрований за адресою: 93400, Луганська обл., м. Сєвєродонецьк, пр. Гвардійський, буд. 30/1, офіс 101, тому його доводи про неможливість здійснення господарської діяльності в м. Луганськ є безпідставними (а.с. 212-221 т. 4).

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 12.07.2016 року (суддя Інте Т.В.) заяву задоволено частково, відстрочено виконання рішення Господарського суду Харківської області на 30 місяців до 10.12.2018 року.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 12.10.2016 року (колегія суддів у складі: головуючого судді Ільїн О.В., суддів: Медуниця О.Є., Терещенко О.І.) ухвалу Господарського суду Харківської області від 12.07.2016 року у справі № 922/796/15 скасовано, у задоволенні заяви про відстрочку виконання рішення Господарського суду Харківської області від 27.04.2015 року відмовлено.

ПрАТ "Лугцентрокуз ім. С.С. Монятовського", не погоджуючись з постановою Харківського апеляційного господарського суду від 12.10.2016 року, звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення ч. 4 ст. 10, ч. 2 ст. 17 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", ст.ст. 79, 121 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), просить скасувати постанову апеляційного господарського суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.

Представник ТОВ "Інетрпайп - Україна" надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, а скаргу - без задоволення. Представник стягувача наголошує, що касаційна скарга підписана особою, яка не має право її підписувати, оскільки протоколом № 1 засідання наглядової ради ПрАТ "Лугцентрокуз ім. С.С. Монятовського" від 12.07.2016 року було заборонено Сердюковій І.В. представляти інтереси боржника і скасовано усі діючі довіреності видані на ім'я Сердюкової І.В. Крім того, рішенням наглядової ради ПрАТ "Лугцентрокуз ім. С.С. Монятовського" від 15.07.2016 року позбавлено Мирошнікова О.Г. повноважень директора і заборонено йому видавати довіреності на представництво інтересів товариства.

14.12.2016 року до Вищого господарського суду України надійшла заява, за підписом представника ПрАТ "Лугцентрокуз ім. С.С. Монятовського" Сердюкової І.В., про відмову від касаційної скарги на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 12.10.2016 року у справі 922/796/15.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1116 ГПК України особа, що подала касаційну скаргу, має право відмовитися від неї до винесення постанови касаційною інстанцією. Касаційна інстанція має право не прийняти відмову від касаційної скарги з підстав, зазначених у ч. 6 ст. 22 цього Кодексу (господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси).

Беручи до уваги те, що у довіреності від 05.10.2016 року, на підставі якої діє Сердюкова І.В., прямо не обумовлено право на відмову від касаційної скарги, Вищий господарський суд України дійшов висновку про неможливість прийняття відмови від касаційної скарги. Водночас, суд касаційної інстанції вважає, що підстави для залишення касаційної скарги без розгляду з огляду на відсутність у Сердюкової І.В. повноважень на підписання скарги, на чому наполягає стягувач у відзиві на касаційну скаргу, відсутні, оскільки довіреність Сердюковій І.В. видана 12.10.2016 року, тобто, після прийняття рішень наглядової ради від 12.07.2016 та 15.07.2016 року, а відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань керівником ПрАТ "Лугцентрокуз ім. С.С. Монятовського" станом на сьогоднішній день значиться Мирошніков О.Г.

Представник заявника касаційної скарги заявив усне клопотання про відкладення розгляду скарги. Клопотання було відхилено, оскільки строк розгляду касаційної скарги, встановлений ст. 1118 ГПК України, закінчився, а відкладення розгляду справи можливе лише в межах встановленого строку та у разі неможливості розглянути справу у даному судовому засіданні.

Вищий господарський суд України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при винесенні оскаржуваного судового акта, дійшов висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, виходячи з таких підстав.

У справі, яка розглядається, суд першої інстанції, надаючи відстрочку виконання рішення на 2,5 роки (до 10.12.2018 року), виходив з того, що цей випадок є винятковим, і є всі підстави для відстрочки виконання рішення, оскільки сертифікатом (висновком) №25.11-799/17 від 30.09.2014 року (а.с. 170) підтверджено наявність обставин непереборної сили, а саме: проведення антитерористичної операції в м. Луганську, на території якого знаходиться більша частина виробничих підприємств заявника, і боржник має намір погасити заборгованість у повному обсязі, що підтверджують надані платіжні доручення про часткове добровільне виконання боржником зобов'язань за спірним договором, проте арешт рахунків та майна унеможливлює повне виконання боргових зобов'язань перед кредиторами та призведе до його банкрутства.

Суд апеляційної інстанції з такими висновками суду першої інстанції не погодився, зазначивши, що відсутність грошових коштів не може свідчити про неможливість виконання рішення суду з огляду на існування інших, крім звернення стягнення на грошові кошти, передбачених Законом України "Про виконавче провадження", способів виконання рішення суду. При цьому, апеляційний суд зазначив, що вирішуючи питання про відстрочку виконання рішення місцевий господарський суд брав до уваги лише можливі негативні наслідки для боржника при виконанні рішення у встановлений строк, але не оцінив наслідки при затримці виконання рішення для стягувача, який поніс значні фінансові збитки у розмірі 664 003 млн грн і згідно із звітом за І квартал 2016 року знаходиться в доволі скрутному фінансовому становищі.

Відповідно до ч. 1 ст. 121 ГПК України при наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора чи його заступника і у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання рішення. Аналогічні положення закріплені у ст. 36 Закону України "Про виконавче провадження" № 606-XIV від 21.04.1999 року, який діяв до 05.10.2016 року.

У ч. 1 ст. 33 Закону України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016 року № 1404-VIII, який діє з 05.10.2016 року, передбачено, що за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим (хвороба сторони виконавчого провадження, відрядження сторони виконавчого провадження, стихійне лихо тощо), сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання рішення.

Отже, у ГПК України та спеціальному законі, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, не встановлений вичерпний перелік обставин, що ускладнюють або роблять неможливим виконання рішення, і на підставі яких суд може прийняти рішення про надання відстрочки.

Тобто, перелік "обставин, що ускладнюють або роблять неможливим виконання рішення" у національному законодавстві є доволі нечітким. Обмеження стосовно можливого та допустимого строку відстрочки (розстрочки) виконання остаточного рішення у законі відсутнє. Відповідно, суд, який приймав рішення, має широкі дискреційні повноваження щодо підстав та строку для надання відстрочки виконання рішення, і у кожному конкретному випадку за своїм внутрішнім переконанням оцінює наявні у справі докази і вирішує питання про наявність чи відсутність обставин для вчинення таких процесуальних дій.

У той же час, зважаючи на те, що 1) виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 року № 18-рп/2012); 2) невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 року № 11-рп/2012); 3) відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини (надалі - Суд) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hor№sby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgme№ts a№d Decisio№s 1997-II); 4) за певних обставин затримка з виконанням судового рішення може бути виправданою, але затримка не може бути такою, що спотворює сутність гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції права (див. рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії" , № 22774/93, п. 74, ECHR 1999-V), а також беручи до уваги, те, що існування заборгованості, підтверджене обов'язковими та такими, що підлягають виконанню, судовими рішеннями, надає особі, на чию користь воно було винесено, "легітимні сподівання" на те, що заборгованість буде йому сплачено та така заборгованість становить "майно" цієї особи у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі "Пономарьов проти України" від 3 квітня 2008 року, заява № 3236/03, п. 43), Вищий господарський суд України вважає, що з метою недопущення порушення гарантованих Конституцією України та Конвенцією права на справедливий суд та права на повагу до приватної власності суд, який надає відстрочку у виконанні рішення, у кожному конкретному випадку повинен встановити: 1) чи затримка у виконанні рішення зумовлена особливими і непереборними обставинами; 2) чи передбачена домовленістю сторін чи у національному законодавстві компенсація "потерпілій стороні" за затримку виконання рішення, ухваленого на його користь судового рішення, та індексації присудженої суми; 3) чи не є період виконання рішення надмірно тривалим для стягувача, як "потерпілої сторони"; 4) чи дотримано справедливий баланс інтересів сторін у спорі.

Тобто, у цьому контексті для виправдовування затримки виконання рішення суду недостатньо лише зазначити про відсутність у боржника коштів. Обов'язково мають враховуватися і інтереси іншої сторони спору, на користь якої прийнято рішення.

У цій справі держава не несе відповідальності за борги ПрАТ "Лугцентрокуз ім. С.С. Монятовського", яке є самостійною юридичною особою, і неплатоспроможність приватного підприємства не може тягнути за собою відповідальність держави з огляду на Конвенцію та її Протоколи (див. ухвалу у справі "Шестаков проти Росії" від 18 червня 2002 року, заява № 48757/99). Водночас, оскільки п. 1 ст. 6 Конвенції захищає виконання остаточних судових рішень, вони не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно, виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (див., наприклад, рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", Reports 1997-II, п. 40; рішення у справі "Бурдов проти Росії", заява № 59498/00, п. 34, ECHR 2002-III, та рішення від 6 березня 2003 року у справі "Ясюнієне проти Литви", заява № 41510/98, п. 27). Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (див. рішення від 7 червня 2005 року у справі "Фуклев проти України", заява № 71186/01, п. 84). Саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у п. 1 ст. 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення у справі "Comi№gersoll S. A." проти Португалії", заява № 35382/97, п. 23, ECHR 2000-IV).

У цій справі суд першої інстанції, надавши відстрочку виконання рішення на 2,5 роки (до 10.12.2018 року), фактично враховував лише інтереси боржника. При цьому, не зробив жодної спроби обґрунтувати дотримання справедливого балансу прав та інтересів сторін у спорі з урахуванням тієї обставини, що на момент винесення ухвали від 12.07.2016 року рішення Господарського суду Харківської області від 27.04.2015 року (набрало законної сили 19.06.2015 року) вже не виконувалось боржником 1 рік і 1 місяць. Суд взагалі не перевіряв наявність у боржника майна, за рахунок якого можливе задоволення вимог кредитора, хоча відповідно до вимог Закону України "Про виконавче провадження" з метою виконання рішення державний виконавець має право звернути стягнення на інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб.

За цих обставин, Вищий господарський суд України вважає, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи ухвалу суду першої інстанції в апеляційному порядку, обґрунтовано виходив з того, що висновки суду першої інстанції про наявність виняткових підстав для наданні відстрочки виконання рішення на 2,5 роки є помилковими.