Постанова ВГСУ від 14.12.2016 року у справі №905/2803/14-908/5482/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2016 року Справа № 905/2803/14-908/5482/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоГубенко Н.М.суддівБарицької Т.Л. Картере В.І.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Кадирова Владислава Володимировичана постанову відКиївського апеляційного господарського суду 29.09.2016у справі Господарського суду№ 905/2803/14-908/5482/14 міста Києваза позовомПублічного акціонерного товариства "Донецький металопрокатний завод"доПублічного акціонерного товариства "Дельта Банк"третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Електросталь"провизнання недійсним пункту 3.4 договору застави

у судовому засіданні взяли участь представники:

- позивача Куренний С.В.;- відповідача - третьої особи Мединський М.М.; повідомлений, але не з'явився;ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Донецький металопрокатний завод" звернулось до Господарського суду Запорізької області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про визнання недійсним пункту 3.4 договору застави № 2005-110/22 від 19.06.2013.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 05.02.2015 у справі № 905/2803/14-908/5482/14 матеріали даної справи направлено за територіальною підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.07.2016 у справі № 905/2803/14-908/5482/14 (суддя Привалов А.І.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.09.2016 (колегія суддів у складі: Отрюх Б.В. - головуючий суддя, судді Михальська Ю.Б., Тищенко А.І.), визнано недійсним пункту 3.4 договору застави № 2005-110/22 від 19.06.2013, укладеного між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" та Публічним акціонерним товариством "Донецький металопрокатний завод".

Не погоджуючись з наведеними судовими рішеннями, Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Кадирова Владислава Володимировича звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.09.2016 у справі № 905/2803/14-908/5482/14, та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Публічне акціонерне товариство "Донецький металопрокатний завод" надало відзив на касаційну скаргу, в якому з нею не погоджується та просить касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Кадирова Владислава Володимировича залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 14.07.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.09.2016 у справі № 905/2803/14-908/5482/14 залишити без змін.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Предметом даного позову є вимога позивача визнати недійсним пункт 3.4 договору застави № 2005-110/22 від 19.06.2013, укладеного між Публічним акціонерним товариством "Донецький металопрокатний завод" та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк".

Обґрунтовуючи підстави звернення з позовом до суду, Публічне акціонерне товариство "Донецький металопрокатний завод" посилається, зокрема, на те, що п. 3.4 договору застави суперечить положенням ст. 23 Закону України "Про заставу" та ст. 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", а тому відповідно до ст. ст. 203, 215 ЦК України п. 3.4 договору є недійсним.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України (ст. 215 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.1 ст. 572 Цивільного кодексу України та ч.2 ст. 1 Закону України "Про заставу" в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Отже, договір застави за своєю правовою природою є забезпечувальним правочином, за рахунок якого, кредитор, у разі порушення боржником основного зобов'язання, має переважне право задовольнити свої вимоги. Застава має похідний характер від основного (кредитного) зобов'язання та не існує сама по собі, оскільки перебуває у нерозривному правовому зв'язку з основним зобов'язанням.

Відповідно до ч.2 ст. 590 Цивільного кодексу України та ч.1 ст. 20 Закону України "Про заставу" заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Як встановлено судами та вбачається із матеріалів справи, згідно із п. 1.1 договору застави предметом застави за ним виступають майнові права на отримання банківського вкладу в сумі 100 000, 00 доларів США, що знаходяться на депозитному рахунку згідно з договором №11/ДЛ_33ДС/08 від 19.06.2013.

Пунктом 3.4 договору застави передбачено, що у разі набуття підстав для звернення стягнення на права заставодавець доручає заставодержателю перерахувати з депозитного рахунку грошові кошти в сумі, достатній для погашення заборгованості заставодавця перед заставодержателем за кредитним договором на погашення цієї заборгованості

Відповідно до ст. 23 Закону України "Про заставу" при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права. Заставодержатель набуває право вимагати в судовому порядку переводу на нього заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави.

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги, звернення стягнення на нього здійснюється шляхом відступлення обтяжувачу відповідного права. Обтяжувач зобов'язаний повідомити в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, боржника та інших обтяжувачів відповідного права грошової вимоги про свій намір набути на свою користь таке право. Протягом строку, вказаного в частині другій статті 28 цього Закону, інші обтяжувачі, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження цього ж права, можуть письмово заявити обтяжувачу, який ініціює звернення стягнення, про свій намір отримати задоволення своїх забезпечених обтяженням вимог за рахунок предмета забезпечувального обтяження.

Відступлення права вимоги, тобто передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином, є однією з передбачених статтею 512 Цивільного кодексу України підстав заміни кредитора у зобов'язанні.

Статтею 513 ЦК передбачено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.