ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 січня 2015 року Справа № 908/1332/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Божок В.С.- головуючого, Костенко Т.Ф., Сибіги О.М.перевіривши матеріали касаційної скаргифізичної особи-підприємця ОСОБА_4на постановуХарківського апеляційного господарського суду від 27.10.2014 у справігосподарського суду Запорізької областіза позовомтовариства з обмеженою відповідальністю "РІФ СІЧ" дофізичної особи-підприємця ОСОБА_4простягнення 70 355, 41 грнв судовому засіданні взяли участь представники:від позивача:не з'явились;від відповідача:не з'явились;
ВСТАНОВИВ:
Рішенням від 12.08.2014 господарського суду Запорізької області (суддя: Сушко Л.М.) позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ФОП ОСОБА_4 на користь ТОВ "РІФ СІЧ" 50 110, 06 грн. основного боргу, 3324, 12 грн. пені, 12 055, 98 грн. 25% річних, 1669 грн. 34 коп. інфляційних збитків та судові витрати. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Постановою від 27.10.2014 Харківського апеляційного господарського суду (судді: Черленяк М.І. - головуючий, Ільїн О.В., Хачатрян В.С.) рішення від 12.08.2014 господарського суду Запорізької області залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що відповідач порушив свої зобов'язання за договором купівлі-продажу нафтопродуктів. Згідно ст.526 Цивільного кодексу України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином згідно умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Не погоджуючись з судовими рішеннями, ФОП ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що судами порушені норми матеріального та процесуального права, зокрема, ст.610 Цивільного кодексу України; ст.193 Господарського кодексу України; ст.201 Податкового кодексу України; ст.ст. 32, 33 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник вказує, що матеріали справи не містять доказів отримання ним універсальних бланків-дозволів як це передбачено договором.
Позивач у відзиві на касаційну скаргу просить в задоволені касаційної скарги відмовити та залишити в силі постанову Харківського апеляційного господарського суду України від 27.10.2014, оскільки вважає, що матеріали справи містять достатні докази щодо порушення відповідачем своїх зобов'язань.
Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оспорюваних судових актів, знаходить необхідним в задоволені касаційної скарги відмовити.
Господарськими судами встановлено, що 28.01.2013 ТОВ "РІФ СІЧ" (продавець) та ФОП ОСОБА_4 (покупець) уклали договір купівлі-продажу нафтопродуктів №030213, відповідно п.п.1.1 якого продавець зобов'язався організувати та забезпечити заправку нафтопродуктами (паливо) автотранспорт покупця, а покупець прийняти та оплатити паливо на умовах, викладених у договорі, найменування, кількість, ціна яких зазначена в накладних документах на паливо, які оформляються на кожну окрему партію палива.
Пунктами 1.3 та 1.8 договору сторони обумовили, що продавець в підтвердження свого зобов'язання, що витікає з даного договору, видає покупцю "універсальні бланки-дозволи на відпуск нафтопродуктів".
Під терміном "універсальні бланки-дозволи на відпуск нафтопродуктів" розуміється документ, що відповідає визначенню, є засобом обліку відпуску нафтопродуктів, обов'язковий до приймання на автозаправочних станціях. Універсальним бланком-дозволом в розумінні даного договору є бланк-дозвіл із нанесеним на ньому штрих кодом "Україна".
За п.п.3.1 та 3.2 договору загальна його вартість визначається кількістю отриманого та оплаченого покупцем товару на протязі всього строку дії договору.
Покупець зобов'язується заплатити повну вартість товару (в розмірі 100%, в т.ч. ПДВ), відображену в рахунках-фактурах на накладних документах на товар (видаткові накладні та/або акти приймання-передачі), протягом 3 робочих днів, з моменту здійснення поставки товару.
Господарські суди встановили, що на виконання вказаного вище договору відповідач отримав товар на загальну суму 60 300, 06 грн., що підтверджується наданими позивачем видатковими накладними №2502000003 від 25.02.2014 на суму 3896, 56 грн. та № 3В310306 від 31.03.2013 на суму 56 403,50 грн., який оплатив частково за платіжним дорученням №82 від 22.03.2013.
У зв'язку з невиконанням зобов'язань щодо оплати за товар, позивач надіслав відповідачеві вимогу №0208/3 від 02.08.2013 щодо сплати заборгованості.
Господарські суди дійшли висновку, що позивач довів наявність боргу, який також підтверджується видатковими та податковими накладними, які в розумінні ст.ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України є належними доказами на підтвердження заборгованості за отриманий товар.
Поставка відображена відповідно вимог ст. 201 та п. 201.10 Податкового кодексу України.
Господарські суди дійшли висновку, що посилання відповідача на те, що в накладних зазначено лише нафтопродукти, а не бланки-дозволи на відпуск нафтопродуктів спростовується умовами договору, в якому зазначено, що предметом договору є саме організація та забезпечення заправки нафтопродуктами, а бланки-дозволи на відпуск нафтопродуктів є лише підтвердженням зобов'язань постачальника за договором.
Щодо посилання відповідача на бланки-дозволи, то вони є безпідставними, оскільки п.6.1 договору сторони обумовили, що бланки-дозволи на відпуск палива не є засобом розрахунку, а видаються після здійснення оплати в підтвердження зобов'язання видати покупцю визначену кількість палива визначеної марки.
За приписами статей 509, 526 Цивільного кодексу України та статей 173, 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Статтею 610 Цивільного кодексу України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Пунктом 4.1. договору сторони обумовили, що в разі порушення покупцем строків виконання грошових зобов'язань, пов'язаних з розрахунками за поставлений товар, покупець сплачує продавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє в період несвоєчасної оплати (не оплати), за кожен день прострочки, від суми невиконаного грошового зобов'язання за весь період прострочки.
За п.3.3 договору, за порушення строків оплати, передбачених п.3.2. договору, покупець на вимогу продавця крім штрафних санкцій (оплати пені згідно п.4.1. договору), зобов'язується сплатити суму боргу з врахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також згідно ст. 625 Цивільного кодексу України - 25% річних від суми боргу.
Відповідно п. 3 ч.1 ст.611 Цивільного Кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, стягнення неустойки.
Згідно ч.1 ст.230 Господарського Кодексу України, штрафними санкціями у цьому кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Частиною 1 ст. 549 Цивільного Кодексу України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором, ч. 6 ст. 231 Господарського Кодексу України.
Сервіси для юристів