ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 листопада 2014 року Справа № 904/1961/14
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого суддіДобролюбової Т.В.суддівГоголь Т.Г. (доповідач), Швеця В.О.розглянувши у судовому засіданні за участю представників сторін: прокуратури: Боднарчук В.М. - прокурор ГПУ, посв. №023013, позивача, відповідача: не з'явились, повідомлені належно,
касаційну скаргуПершого заступника прокурора Дніпропетровської областіна постановуДніпропетровського апеляційного господарського суду від 29.09.14у справі№904/1961/14 Господарського суду Дніпропетровської областіза позовомНікопольського міжрайонного природоохоронного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Нікопольської міської радидоПриватного підприємця ОСОБА_5проповернення земельної ділянки з приведенням її у придатний для використання стан
Розпорядженням Секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 10.11.14 для розгляду касаційної скарги у цій справі призначено колегію суддів у складі: Добролюбової Т.В. - головуючого, Гоголь Т.Г., Швеця В.О.
Нікопольський міжрайонний природоохоронний прокурор із нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Нікопольської міської ради з позовною заявою до Приватного підприємця ОСОБА_5 про повернення земельної ділянки, площею 0,0012 га, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, з приведенням її в придатний для використання за цільовим призначенням стан, включаючи звільнення її від майна за рахунок відповідача. Прокурор посилався на те, що відповідач без правовстановлюючих документів, після припинення дії договору оренди землі №900 від 03.09.07 продовжує використовувати спірну земельну ділянку, і це, на його думку, є підставою для повернення такої земельної ділянки власникові. Позов обґрунтований приписами статей 526, 1212 Цивільного кодексу України, статті 83 Земельного кодексу України, статей 31, 34, Закону України "Про оренду землі".
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 27.05.14 (суддя Ліпинський О.В.) в задоволенні позову відмовлено. Місцевий господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для повернення спірної земельної ділянки, оскільки відповідач її використовує на підставі договору про встановлення особистого строкового сервітуту від 30.10.12.
Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 29.09.14 (судді: Павловський П.П., Науменко І.М., Кузнецов В.О.) перевірене рішення місцевого господарського суду залишено без змін з тих же підстав.
Перший заступник прокурора Дніпропетровської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення і постанову у справі та задовольнити позов. Скаржник посилається на порушення судами приписів статей 100, 125, 126 Земельного кодексу України, статей 210, 402 Цивільного кодексу України, статей 31, 34 Закону України "Про оренду землі", статті 6 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статей 42, 33, 34, 43, 82 Господарського процесуального кодексу України. Він наголошує на тому, що відповідач використовує спірну земельну ділянку без правовстановлюючих документів; що договір оренди землі від 03.09.07 припинив свою дію, а договір особистого строкового сервітуту від 30.10.12 не пройшов обов'язкової державної реєстрації в органах державної реєстраційної служби, а тому є неукладеним. Водночас прокурор вважає недоведеним той факт, що спірна земельна ділянка є частиною земельної ділянки щодо якої встановлено сервітут.
Від позивача і відповідача відзивів на касаційну скаргу судом не отримано.
Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Гоголь Т.Г., пояснення прокурора, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами приписів законодавства відзначає наступне.
Господарськими судами установлено, що 03.09.07 на підставі рішення Нікопольської міської ради №32-17/V від 27.07.07 між Приватним підприємцем ОСОБА_5 та Нікопольською міською радою був укладений договір оренди земельної ділянки, площею 0,0012 га, у АДРЕСА_1. Зазначена земельна ділянка передавалася в оренду строком на 3 роки під розміщення кіоску торгівлі. Вказаний договір оренди припинив свою дію через закінчення строку, на який його було укладено. Господарськими судами також установлено, що 30.10.12 між Нікопольською міською радою - власником земельної ділянки та Приватним підприємцем ОСОБА_5 - сервітуарієм був підписаний договір про встановлення особистого строкового сервітуту під тимчасовою спорудою для провадження підприємницької діяльності щодо земельної ділянки, площею 0,001780 га, на АДРЕСА_1. Як убачається з матеріалів справи, предметом даного судового розгляду є вимога Нікопольського міжрайонного природоохоронного прокурора із нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Нікопольської міської ради заявлена до Приватного підприємця ОСОБА_5 про повернення земельної ділянки, площею 0,0012 га, розташованої на АДРЕСА_1, з приведенням її в придатний для використання стан, включаючи звільнення її від майна за рахунок відповідача. Ухвалюючи судові акти у справі, господарський суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний господарський суд, дійшов висновку про необґрунтованість цих вимог. При цьому суди виходили з того, що відповідач використовував спірну земельну ділянку на законних підставах, оскільки стосовно цієї земельної ділянки згідно з договором від 30.10.12 був установлений особистий строковий сервітут. Втім, такі висновки судів визнаються передчасними через не з'ясування усіх обставини, що мають значення для справи. Згідно зі статтею 13 Конституції України земля є об'єктом права власності українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Згідно із статтею 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Порядок передачі в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, передбачений статтею 124 цього ж Кодексу. За приписами частини першої статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Документи, що посвідчують право на земельну ділянку, вказані в статті 126 Земельного кодексу України, зокрема, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, право постійного користування земельною ділянкою - державним актом на право постійного користування, а право оренди земельної ділянки - договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону. Статтею 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" унормовано, що самовільним зайняттям земельної ділянки є будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. Разом з тим, відповідно до приписів статті 212 Земельного кодексу України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (стаття 152 Земельного кодексу України). Право земельного сервітуту унормовано Главою 16 Земельного Кодексу України. За приписами статі 98 Цивільного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: право проходу та проїзду на велосипеді, на транспортному; право прокладання та експлуатації лінійних комунікацій; право відводу і забору води та право проходу до природної водойми; право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; інші земельні сервітути (стаття 99 цього ж Кодексу). Порядок встановлення земельних сервітутів унормований статтею 100 Земельного кодексу України. Так, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Аналогічні вимоги визначені і у статті 402 Цивільного кодексу України. Відповідно до приписів частини 3 статті 640 Цивільного кодексу України (в редакції чинній, на момент виникнення спірних правовідносин) договір, який підлягав нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації. Правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації, та їх обтяжень унормовані Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Згідно зі статтею 2 названого Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - це єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об'єкти та суб'єктів цих прав. Обов'язковій державній реєстрації, за приписами статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, зокрема, право користування (сервітут). Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) цей Закон набирає чинності з дня його опублікування, крім пунктів 3 і 5 розділу I та пункту 4 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону, які набирають чинності з 1 січня 2013 року. Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень названого Закону державна реєстрація прав на нерухоме майно в порядку, визначеному цим Законом, здійснюється з 1 січня 2013 року. До січня 2013 року державна реєстрація права власності, права користування (сервітут) земельними ділянками, права постійного користування земельними ділянками, договорів оренди земельних ділянок; права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); права забудови земельної ділянки (суперфіцій) проводиться територіальними органами земельних ресурсів. Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Як вже зазначалося, прокурором заявлено позов про повернення земельної ділянки, площею 0,0012 га, з приведенням її в придатний для використання стан, включаючи звільнення її від майна за рахунок відповідача. Між тим, розглядаючи спір, господарські суди не надали оцінки спірним правовідносинам в контексті наведених норм; не досліджували усіх обставин справи, з наданням оцінки усім зібраним у справі доказам та доводам сторін, що є суттєвим для правильного вирішення даного спору. Так, господарські суди першої і апеляційної інстанцій, при ухваленні судових рішень, не дослідили доводи прокурора про те, що відповідач використовував спірну земельну ділянку (площею 0,0012 га) після припинення договору оренди землі від 03.09.07; що ця земельна ділянка не відводилася та не надавалася у користування відповідачеві; що у нього відсутні документи, які посвідчують право на таку земельну ділянку. Разом з цим, не було враховано і те, що договір про встановлення особистого строкового сервітуту від 30.10.12 передбачав встановлення сервітуту відносно земельної ділянки, площею 0,001780 га; що такий договір не пройшов обов'язкову державну реєстрацію та не є укладеним. На дослідженні цих обставин прокурор наголошував упродовж розгляду усього спору, проте, ці доводи судами у повному обсязі не оцінювалися. Отже, господарським судам попередніх інстанцій для повного і об'єктивного розгляду спору, необхідно достеменно встановити наявність чи відсутність законних підстав для зайняття відповідачем та користування ним спірною земельною ділянкою; перевірити тотожність зазначених земельних ділянок. Наведене свідчить про те, що поза увагою судів залишилися питання, з якими пов'язане законне вирішення спору по суті. За приписами статті 84 Господарського процесуального кодексу України рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Судові рішення у справі наведеним вимогам не відповідають. Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням матеріалів справи на новий розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України -
ПОСТАНОВИВ:
Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 29.09.14 у справі №904/1961/14 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 27.05.14 скасувати. Справу скерувати на новий розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області.
Касаційну скаргу Першого заступника прокурора Дніпропетровської області задовольнити частково.
Головуючий, суддя Т.Добролюбова
Судді Т.Гоголь
В.Швець
Сервіси для юристів