ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 жовтня 2016 року Справа № 911/774/16
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого: суддів:Нєсвєтової Н.М. (доповідач), Кондратової І.Д., Вовка І.В.розглянувши касаційну скаргуКомунального підприємства "Виробниче управління комунального господарства"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 08.06.2016у справі№911/774/16 господарського суду Київської областіза позовомКомунального підприємства "Виробниче управління комунального господарства" доФізичної особи-підприємця ОСОБА_4простягнення 49 854,02 грн
за участю представників сторін
позивача: Білоус Т.Г.,
відповідача:ОСОБА_6, ОСОБА_7,
ВСТАНОВИВ:
Комунальне підприємство "Виробниче управління комунального господарства" звернулося до господарського суду Київської області з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення з останнього 49 854,02 грн заборгованості, з яких: 27 374,42 грн боргу за надані згідно договору № 239 від 01.04.2012 послуги, 10 918,60 пені, 10 572,71 грн інфляційних втрат та 988,32 грн 3 % річних. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором № 239 від 01.04.2012.
Рішенням Господарського суду Київської області від 01.04.2016, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.06.2016, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятими рішеннями, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 08.06.2016 та рішення місцевого господарського суду від 01.04.2016 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначених судових рішень, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, 01.04.2012 між Комунальним підприємством "Виробниче управління комунального господарства" (підрядник) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (замовник) був укладений договір №239, відповідно до умов якого замовник передає, а підрядник приймає на себе виконання робіт по регулярному вивезенню з об'єктів замовника побутового сміття (пункт 1.1. договору).
Згідно пункту 2.7. договору замовник зобов'язується проводити оплату щомісячно по пред'явлених підрядником рахунках не пізніше 10-го числа кожного місяця в сумі 898,05 грн та додатково згідно рахунків, складених на основі підписаних замовником товарно-транспортних накладних.
Пунктом 3.0.-3.1. договору встановлено, що ціна послуги за вивіз та утилізацію 1 куб.м. сміття складає 48,36 грн з ПДВ. Об'єм робіт по вивозу сміття на рік - 222,78 куб.м., що складає 11 015,44 грн та додатково згідно товарно-транспортних накладних, підписаних замовником. На місяць - 18,57 куб.м. на суму 898,05 грн з ПДВ.
Договір складено в 2-х примірниках, по примірнику для кожної із сторін, кожен з яких має однакову юридичну силу та діє з 01 квітня 2012 по 31 березня 2013 (пункт 5.4. договору).
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що станом на 01.02.2016 відповідач має перед позивачем борг за надані послуги згідно договору № 239 у сумі 27 374,42 грн, , який просив стягнути на його користь. Крім суми боргу позивач також просив стягнути на його користь 10 918,60 пені, 10 572,71 грн інфляційних втрат та 988,32 грн 3 % річних.
Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд, з яким також погодився й апеляційний господарський суд, зазначив, що договір від 01.04.2012 №239 припинив свою дію 31.03.2013, не є продовженим сторонами на новий строк, а тому відсутні підстави для стягнення заборгованості за послуги, надані після закінчення його строку дії.
Колегія суддів погоджується з такими висновками з огляду на таке.
Предметом позову є вимоги про стягнення 27 374,42 грн боргу за надані згідно договору № 239 від 01.04.2012 послуги, 10 918,60 пені, 10 572,71 грн інфляційних втрат та 988,32 грн 3 % річних.
Судами встановлено, що між сторонами виникли правовідносини з надання послуг.
Частиною першою ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (абз. 2 ч. 1 ст. 175 ГК України).
Згідно ч. 1 ст. 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Частиною першою ст. 901 ЦК України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Пунктом першим статті 193 Господарського кодексу України та статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Відповідно до частини 7 статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
Сервіси для юристів