Постанова ВГСУ від 12.08.2014 року у справі №920/209/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 серпня 2014 року Справа № 920/209/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого-судді суддів:Демидової А.М., Воліка І.М. (доповідача), Ємельянов А.С.,розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "ЛеСтар"на рішеннявід 27.02.2014господарського суду Сумської області та на постанову від 21.05.2014Харківського апеляційного господарського судуу справі№ 920/209/14 господарського суду Сумської області за позовом Спільного агрохімічного підприємства "Родючисть" у формі Товариства з обмеженою відповідальністюдоТовариства з обмеженою відповідальністю "ЛеСтар"за участю тертьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4провизнання договору недійснимВ судове засідання прибули представники сторін:позивачаПавлуненко К.Л. (дов. від 01.08.2014 № б/н); ОСОБА_6 - адвокат за договором № 13/05-15 від 08.07.2013;відповідачаЄвсєєв В.В. (дов. від 07.07.2013 № б/н);третьої особине з'явились;Відповідно до частини 6 ст. 811 Господарського процесуального кодексу України за клопотанням відповідача, у суді касаційної інстанції здійснювалось фіксування судового процесу з допомогою звукозаписуваного технічного засобу.

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2014 року позивач - Спільне агрохімічне підприємство "Родючисть" у формі Товариства з обмеженою відповідальністю (надалі - САП "Родючисть" у формі ТОВ) звернулося до господарського суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛеСтар" (надалі - ТОВ "ЛеСтар") про визнання недійсним Договору про відступлення права вимоги від 10.01.2008, укладеного між ТОВ "ЛеСтар" та ТОВ "ЮВС", на підставі ст. 234 Цивільного кодексу України.

Рішенням господарського суду Сумської області від 27.02.2014 у справі № 920/209/13 (суддя Миропольський С.О.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 21.05.2014 (колегія суддів: Гончар Т.В. - головуючий, судді - Білецька А.М., Гребенюк Н.В.), позов задоволено; визнано недійсним Договір про відступлення права вимоги від 10.01.2008, укладений між ТОВ "ЛеСтар" та ТОВ "ЮВС"; стягнуто з ТОВ "ЛеСтар" на користь САП "Родючисть" у формі ТОВ судовий збір у сумі 1218,00 грн.

Не погоджуючись з постановленими судовими актами судів попередніх інстанцій, відповідач - ТОВ "ЛеСтар" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Сумської області від 27.02.2014 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21.05.2014 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій порушенно норми матеріального та процесуального права, і зокрема ст. ст. 215, 234 Цивільного кодексу України, ст. 4, 47, 43 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), що призвело до прийняття неправомірних рішень та є підставою для їх скасування.

Позивач не скористався правом, наданим ст. 1112 ГПК України, та відзиви на касаційну скаргу відповідача до Вищого господарського суду України не надіслав, що не перешкоджає касаційному перегляду судових актів, які оскаржуються.

Перевіряючи юридичну оцінку встановлених судом фактичних обставин справи та їх повноту, Вищий господарський суд України, заслухавши суддю-доповідача, представників сторін та перевіривши матеріали справи, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до господарського суду з матеріально-правовою вимогою про визнання недійсним Договору про відступлення права вимоги від 10.01.2008, укладеного між ТОВ "ЮВС" (Первісний кредитор) та ТОВ "ЛеСтар" (Новий кредитор), за умовами якого Первісний кредитор передав Новому кредитору право вимоги на підставі правочину по поставці товаро-матеріальних цінностей до ТОВ СП "Родючисть" на загальну суму 320479,10 грн. Свої вимоги позивач обгрунтував тим, що з наданих до матеріалів господарської справи № 920/1543/13 органами статистики копій фінансових звітів та звітів про фінансові результати ТОВ "ЛеСтар" за 2008-2013 роки вбачається, що ТОВ "ЛеСтар" ніколи не ставив на свій баланс фінансові та майнові права у тому числі право вимоги до позивача, і відповідно підписуючи Договір відступлення права вимоги від 10.01.2008 з ТОВ "ЮВС" вчинив це без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим договором, оскільки фактично не прийняв і не поставив собі на баланс право вимоги. Невідповідність положень оспорюваного договору обставинам відображеним у балансах та фінансовій звітності ТОВ "ЛеСтар", порушує норми Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", і вказує на ознаку його фіктивності, що відповідно до ст. 234, 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання цього правочину недійсним.

Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що право вимоги є активами юридичної особи і для того щоб володіти та передавати такі права вони мають бути відображені бухгалтерському обліку та фінансовій звітності такої юридичної особи.

В силу приписів ст. 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", активи - ресурси, контрольовані підприємством у результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до отримання економічних вигод у майбутньому; бухгалтерський облік - процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень; фінансова звітність - бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період.

Господарські операції повинні бути відображені в облікових регістрах у тому звітному періоді, в якому вони були здійснені (ч. 5 ст. 9 вказаного Закону).

Відповідно до ст. 139 Господарського кодексу України майном є сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

При цьому судами встановлено, що в межах господарської справи № 9201543/13 проведено судову економічну експертизу, якою досліджено фінансову звітність ТОВ "ЛеСтар" за період з 2008 року по 2013 рік, і у висновку № 2876 від 20.03.2014 зафіксовано відсутність документального підтвердження заборгованості ТОВ "САП Родючисть" перед ТОВ "ЛеСтар", оскільки останній не ставив на свій баланс фінансові та майнові права вимоги, які перейшли до нього від ТОВ "ЮВС". Крім цього, відповідачем не надано доказів здійснення ним оплати переданої вимоги по Договору про відступлення права вимоги від 10.01.2008, що фактично свідчать про неотримання ТОВ "ЛеСтар" право вимоги за цим договором.

За таких обставин, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що відповідач - ТОВ "ЛеСтар" підписуючи Договір відступлення права вимоги від 10.01.2008 з ТОВ "ЮВС" вчинив це без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим Договором, оскільки фактично не прийняв і не поставив собі на баланс право вимоги. Зазначене свідчить, що Договір відступлення права вимоги від 10.01.2008 не був спрямований на створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, а тому, з урахуванням приписів ст. 215, частини 1 ст. 203, ст. 234 Цивільного кодексу України, є фіктивним, у зв'язку з чим визнаний судом недійсним.

Проте колегія суддів касаційної інстанції вважає такі висновки господарських судів попередніх інстанцій передчасними з огляду на таке.

Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання договору недійсним, господарський суд має встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону, додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.

У свою чергу частина 1 статті 234 Цивільного кодексу України, на підставі якої позивачем заявлено позовні вимоги про визнання Договору про відступлення права вимоги від 10.01.2008 недійсним, передбачає, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються ним. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Відповідно до частини 5 ст. 203 Цивільного кодексу України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, фіктивний правочин не відповідає загальним підставам дійсності правочинів, зазначеним у частині 5 ст. 203 Цивільного кодексу України, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний.

Оскільки правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, то завідомо на момент вчинення правочину об'єктивна неможливість настання правового результату не породжує у сторін тих чи інших прав та обов'язків. Однак не є такими правочини, за якими реальність настання правових наслідків поставлено в залежність від поведінки учасників чи інших обставин.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети.

В пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.

Отже, особа, яка вимагає визнання договору недійсним у відповідності до ст. 234 Цивільного кодексу України, повинна довести, що в учасників правочину в момент його вчинення не було наміру на створення юридичних наслідків. Відсутність наміру лише в однієї сторони не є доказом фіктивності договору. Тобто, фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру створити цивільно-правові наслідки.

Визначаючи спірний договір фіктивним, суди двох інстанцій не врахували вищенаведеного, та не встановили відсутність в обох сторін договору наміру створити цивільно-правові наслідки. Не встановлено судами й відсутність в обох сторін договору справжньої волі укласти угоду.