ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 серпня 2016 року Справа № 914/3605/15
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді: Картере В.І. (доповідач),
суддів: Барицької Т.Л.,
Губенко Н.М.
за участю представників:
позивача - не з'явився,
відповідача - Цебенко О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Концерн Здоров'я"
на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07.06.2016
та на рішення господарського суду Львівської області від 28.03.2016
у справі № 914/3605/15
за позовом Приватного підприємства "Концерн Здоров'я"
до Публічного акціонерного товариства "ОКСІ Банк"
про визнання частково недійсним договору іпотеки
ВСТАНОВИВ:
У жовтні 2015 року Приватне підприємство "Концерн Здоров'я" звернулося до господарського суду Львівської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "ОКСІ Банк" в якому з урахуванням заяви про зміну предмета позову просило визнати недійсним п. 5.3.1 договору іпотеки від 02.11.2011 та визнати недійсним рішення ПАТ "ОКСІ Банк" від 28.11.2014 щодо звернення стягнення на предмет іпотеки і предмет застави за зобов'язаннями ПП "Концерн Здоров'я".
Рішенням господарського суду Львівської області від 28.03.2016 (колегія суддів у складі: суддя Кітаєва С.Б. - головуючий, судді Ділай У.І., Кидисюк Р.А.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 07.06.2016 (колегія суддів у складі: суддя Костів Т.С. - головуючий, судді Галушко Н.А., Марко Р.І.), у задоволенні позову відмовлено. Приймаючи вказані рішення, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що такий спосіб позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки як купівля-продаж предмета іпотеки між іпотекодержателем та іпотекодавцем чинним законодавством України не передбачено, як і не передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за рахунок іншого майна іпотекодавця у разі, якщо ціна предмета іпотеки, який передається іпотекодержателю у власність, є меншою від суми заборгованості. Враховуючи викладене, господарські суди зазначили, що положення підпункту 5.3.1 пункту 5.3 іпотечного договору не відповідають вимогам Закону України "Про іпотеку" на момент укладення договору. Разом з тим, господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем подано позов з пропуском строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у справі. У зв'язку з викладеним, господарські суди відмовили у позові у зв'язку з пропуском строку позовної давності щодо вимог про визнання недійсним п.п. 5.3.1 п. 5.3 договору іпотеки в частині: "У разі, якщо ціна предмета іпотеки, який передається іпотекодержателю у власність, є меншою від суми заборгованості, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за рахунок іншого майна іпотекодавця" та в частині: "Цей договір та письмове рішення іпотекодержателя мають силу договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодержателем та іпотекодавцем", а в частині визнання недійсним решти умов п.п. 5.3.1 п. 5.3 договору іпотеки, - за безпідставністю.
У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07.06.2016, рішення господарського суду Львівської області від 28.03.2016 і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст. 43 ГПК України, ст.ст. 229, 256, 257, 261, 600, 627, 655 ЦК України, ст. 180 ГК України, ст.ст. 36, 37 Закону України "Про іпотеку". Так, на думку позивача, висновок господарських судів, що в решті підпункт 5.3.1 пункту 5.3 іпотечного договору не суперечить ст.ст. 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є помилковим, адже закон не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук змісту волі учасників правочину, який (зміст) не знайшов відображення в тексті правочину. Крім того, твердження судів про те, що закон не містить вимоги щодо обов'язкового встановлення в договорі іпотеки порядку позасудового звернення стягнення на іпотечне майно, а лише можливий спосіб звернення стягнення, не відповідає п. 3 ст. 180 ГК України, згідно з якою при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя повинен містити обраний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки (набуття предмета іпотеки у власність), вартість такого набуття, строк дії, тоді як жодної з цих умов п.п. 5.3.1 п. 5.3 договору іпотеки не містить. Більше того, оспорюваний підпункт договору іпотеки має ознаки договору купівлі-продажу в розумінні чинного цивільного законодавства. Отже, його зміст в цілому суперечить вимогам чинного на момент його укладення законодавства. Позивач також вважає, що перебіг позовної давності розпочався саме у січні 2015 року, тобто під час набуття права власності іпотекодержателя на іпотечне майно. Також господарськими судами не надано оцінки причинам пропуску позовної давності, чим порушено забезпечене Конституцією України право позивача на судовий захист.
У запереченнях на касаційну скаргу відповідач просить постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07.06.2016, рішення господарського суду Львівської області від 28.03.2016 залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Так, на думку відповідача, господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного підпункту іпотечного договору недійсним.
Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню виходячи з такого.
Господарські суди попередніх інстанцій, ґрунтуючись на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності встановили наступне:
- 02.11.2011 ПАТ "ОКСІ Банк" (іпотекодержатель) та ПП "Концерн Здоров'я" (іпотекодавець) укладено договір іпотеки, відповідно до п. 1.1 якого він забезпечує виконання зобов'язань іпотекодавця та вимог іпотекодержателя, які виникають з кредитного договору № 38/11-К від 02.11.2011, укладеного іпотекодавцем і іпотекодержателем, а також усіх додаткових договорів до нього, які можуть бути укладені у майбутньому, стосовно повернення отриманої суми кредиту, несплачених відсотків, комісій, неустойок і штрафів у повному обсязі (основне зобов'язання);
- відповідно до умов в п. 5.3 договору іпотеки за рішенням іпотекодержателя задоволення його вимог може здійснюватись наступним чином (договір про задоволення вимог іпотекодержателя): 5.3.1 У випадку набуття права звернення (стягнення) на предмет іпотеки іпотекодавець передає у власність іпотекодержателю предмет іпотеки. Ціна придбання визначається шляхом експертної оцінки предмета іпотеки на день придбання. У разі, якщо ціна предмета іпотеки, який передається іпотекодержателю у власність, є меншою від суми заборгованості, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за рахунок іншого майна іпотекодавця. Витрати на проведення експертної оцінки предмета іпотеки покладаються на іпотекодавця. Рішення про прийняття у власність предмета іпотеки приймається іпотекодержателем одноосібно. Підписанням цього договору іпотекодавець засвідчує, що він надає іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекоджержателя за рішенням іпотекодержателя. Іпотекодавець засвідчує, що достатньою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки є цей договір та письмове рішення іпотекодержателя про прийняття у власність предмета іпотеки. Цей договір та письмове рішення іпотекодержателя мають силу договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодержателем та іпотекодавцем.
Звертаючись до господарського суду з позовом у даній справі, позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що п. 5.3.1 іпотечного договору підлягає визнанню недійсним, оскільки не відповідає вимогам Закону України "Про іпотеку", а тому має бути визнаний недійсним на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України.
Вищий господарський суд України погоджується з висновками господарських судів про відмову у задоволенні позовних вимог виходячи з такого:
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Сервіси для юристів