Постанова ВГСУ від 10.02.2016 року у справі №925/1082/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2016 року Справа № 925/1082/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді:Губенко Н.М.,суддів:Барицької Т.Л., Шевчук С.Р.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сміла Енергоінвест"на постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.10.2015та на рішеннягосподарського суду Черкаської області від 19.08.2015у справі№925/1082/15 господарського суду Черкаської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Сміла Енергоінвест"доКредитної спілки "Кредит-Союз" простягнення 2 829,83 грн. в судовому засіданні взяли участь представники:

- позивача повідомлений, але не з'явився;

- відповідача повідомлений, але не з'явився;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Черкаської області від 19.08.2015 у справі №925/1082/15 (суддя Пащенко А.Д.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.10.2015 (судді: Коротун О.М., Сулім В.В., Гаврилюк О.М.), Товариству з обмеженою відповідальністю "Сміла Енергоінвест" (надалі позивач/скаржник) відмовлено у задоволенні позову до Кредитної спілки "Кредит-Союз" (надалі відповідач/кредитна спілка) про стягнення 2 829,83 грн.

Позивач, не погоджуючись із прийнятими у даній справі судовими рішеннями, звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить рішення та постанову скасувати і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Сторони належним чином були повідомлені про час та місце розгляду даної справи, проте не скористалися своїм правом бути присутніми у судовому засіданні.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Предметом даного спору є вимога позивача про стягнення з відповідача заборгованості за фактично надані послуги з централізованого опалення в розмірі 2 829,83 грн. за період з листопада 2014 року по квітень 2015 року.

В обґрунтування підстав позову, позивач посилається на те, що відповідач, як власник квартири АДРЕСА_1, має сплатити позивачу за фактично надані ним послуги з централізованого опалення вказаного приміщення.

Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у позові в повному обсязі, виходили з того, що вказана квартира належить на праві власності відповідачу починаючи з 25.11.2013, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Проте, до 26.02.2015 у вказаній квартирі проживав ОСОБА_4, що підтверджується актом державного виконавця від 26.02.2015, складеним на примусове виконання виконавчого листа №703/7063/13, відповідно до якого ОСОБА_4 було виселено із зазначеної квартири. 01.10.2013 між позивачем та ОСОБА_4 як споживачем був укладений договір про надання послуг з централізованого опалення, а 30.04.2015 між позивачем та вже іншою особою, а саме: ОСОБА_5, був укладений договір №05225008V047 про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної води і водовідведення за адресою: АДРЕСА_1, і з цього часу, вже ОСОБА_5 став споживачем надаваних позивачем послуг, а тому, до вказаного часу (до 30.04.2015) договір, укладений з попереднім споживачем (ОСОБА_4П.) продовжував свою дію.

Виходячи із встановлених обставин, керуючись приписами Закону України "Про житлово-комунальні послуги" суди попередніх інстанцій прийшли до висновку, що позивач не довів і належними доказами не підтвердив наявності у відповідача обов'язку оплачувати послуги опалення у вказаній квартирі. Як зазначили суди, саме по собі знаходження у власності відповідача квартири, споживачем послуг в якій фактично і за договором була інша особа, не може бути підставою для покладення на відповідача обов'язку щодо оплати вартості наданих у цю квартиру послуг.

Вищий господарський суд України не може частково погодитися із такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, не заперечується сторонами та вбачається з матеріалів справи, відповідач з 25.11.2013 є власником приміщення (квартири), в яку позивачем надавалися послуги з централізованого опалення.

Відносини між суб'єктом господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальних послуг (далі - виконавець), і фізичною та юридичною особою (далі - споживач), яка отримує або має намір отримувати послуги з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення (далі - послуги) регулюються Законом України "Про житлово-комунальні послуги", Законом України "Про теплопостачання" та Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 № 630, і встановлюються шляхом укладення договору між власником, або балансоутримувачем (будинку, групи будинків, житлового комплексу) та кінцевими споживачами (власниками приміщень таких будинків). Такий договір укладається відповідно до типового договору, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 № 630.

Згідно з приписами статті 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги":

- комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством;

- виконавець - це суб'єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору;

- виробник - це суб'єкт господарювання, який виробляє або створює житлово-комунальні послуги;

- споживач - це фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу;

- внутрішньобудинкові системи - це мережі, арматура на них, прилади та обладнання, засоби обліку та регулювання споживання житлово-комунальних послуг, які знаходяться в межах будинку, споруди.

Відповідно до положень пунктів 3 Правил користування тепловою енергією, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 №1198 споживач теплової енергії - фізична особа, яка є власником будівлі або суб'єктом підприємницької діяльності, чи юридична особа, яка використовує теплову енергію відповідно до договору.

Пунктом 1. ч. 1 ст. 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" передбачено право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору про надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений п. 5 ч. 3 ст. 20 цього Закону обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки встановлені договором або законом. Крім того, п. 6 ч. 1 вказаної норми унормовано, що споживач має право на несплату вартості житлово-комунальних послуг за період тимчасової відсутності споживача та/або членів його сім'ї при відповідному документальному оформленні.

Про обов'язок споживача оплачувати теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію вказано також в ст. 19 Закону України "Про теплопостачання".

Так, в статті 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" встановлено, що учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є: власник, споживач, виконавець, виробник, і відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюється на договірних засадах.

В той же час, відсутність письмового договору щодо надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від встановленого законом обов'язку оплати послуг у повному обсязі, якщо він фактично користується ними зі згоди постачальника послуг (такої правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 24.11.2014 у справі №916/3566/13).