ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 грудня 2015 року Справа № 910/9693/15 Вищий господарський суд України в складі колегії суддів:
Овечкін В.Е. - головуючого, Корнілова Ж.О., Чернов Є.В.за участю представник: позивача: відповідача: розглянув касаційну скаргу Арефєв А.Ю. Мартиненко В.В. Товариства з обмеженою відповідальністю "Карпатибудінвест" на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 07.09.2015 рокуу справі№ 910/9693/15 господарського суду міста Києваза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Карпатибудінвест" доТовариства з обмеженою відповідальністю "Промагролізинг-Україна"провизнання недійсним договоруВ С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду міста Києва від 12.06.2015 р. (суддя Спичак О.М.) у задоволенні позову відмовлено повністю.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.09.2015р. (судді Мальченко А.О., Агрикова О.В., Суховий В.Г.) рішення господарського суду міста Києва від 12.06.2015 р. залишено без зміни.
Позивач в касаційній скарзі просить постанову апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду скасувати з підстав порушення норм матеріального та процесуального права, позов задовольнити.
Скаржник доводить, що судом неповно з'ясувані обставин, що мають значення для справи, неправильним і неповним дослідженням доказів, порушенням судом норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. Зокрема, у спірному договорі відсутні всі істотні умови, передбачені Законом України "Про фінансовий лізинг", а відтак зміст вказаного правочину суперечить вимогам чинного законодавства України, що є підставою для визнання його недійсним.
Відповідач у відзиві доводи скарги заперечує, вважає, що встановлені обставини спростовують твердження про не визначення сторонами предмету договору, договірний характер правовідносин виключає застосування норм ст. 1212 ЦК України, тому просить оскаржувані судові рішення залишити без зміни, в задоволенні скарги відмовити.
Вищий господарський суд України, розглянувши доводи касаційної скарги, заслухавши представників учасників судового процесу, що взяли участь в судовому засіданні, приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Предметом спору у даній справі є визнання недійсним договору фінансового сублізингу з підстав, зокрема, відсутності істотних умов договору, а саме, невизначення у договорі індивідуальних ознак предмету лізингу та строків оплати лізингових платежів.
Як встановлено місцевим господарським судом 12.08.2013 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Промагролізинг-Україна" (в тексті договору - сублізингодавць) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Карпатибудінвест" (в тексті договору - сублізингоодержувач) було укладено договір фінансового сублізингу №31/08/Л (надалі - договір), відповідно до умов якого сублізингодавець передає сублізингоодержувачу на умовах сублізингу у строкове платне володіння та користування з правом викупу майно, найменування, кількісні та якісні характеристики якого визначені у додатку №1 "Специфікація" до даного договору (далі - об'єкт сублізингу), а сублізингоодержувач зобов'язався прийняти об'єкт сублізингу у володіння та користування на строк, зазначений в пункті 3.2. договору, та здійснювати сублізингові платежі на умовах даного договору (пункт 1.1. договору).
За своєю правовою природою укладений сторонами договір є договором лізингу, за яким одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (частина 1 статті 806 Цивільного кодексу України).
Додаток №3 до договору "Графік сублізингових платежів" визначає розміри, порядок та терміни сплати сублізингоодержувачем сублізингових платежів за цим договором (пункт 1.4. договору).
Пунктом 3.2. договору встановлено, що строк сублізингу складає 36 місяців та відраховується з моменту фактичної передачі об'єкта сублізингу від сублізингодавця до сублізингоодержувача, тобто з дати підписання сторонами акта приймання-передачі об'єкта сублізингу.
Також сторонами були погоджені додатки до договору, у тому числі:
- додаток №1 "Специфікація", в якій сторонами визначено найменування майна: автомобіль МАЗ 6501А8-325, ціна за одиницю з ПДВ - 628 650,00 грн, кількість - 25 шт., вартість - 18 859 500,00 грн; причіп МАЗ 856103-010, ціна з ПДВ - 323 850,00 грн, кількість - 25 шт., вартість з ПДВ - 9 715 500,00 грн,
- додаток №3 "Графік сублізингових платежів", в якому сторони визначили місяці користування сублізинговими платежами (з серпня 2013 року до серпня 2016 року), щомісячну суму винагороди у вигляді відсотків (загальна сума - 4 026 695,00 грн), щомісячні суми відшкодування викупної вартості об'єкту сублізингу (загальна сума - 28 575 000,00 грн), суми відшкодування витрат лізингодавця на страхування об'єкту сублізингу (загальна сума - 1 714 500,00 грн), а також щомісячні сублізингові платежі з серпня 2013 року до серпня 2016 року на загальну суму - 34 316195,00 грн та їх еквівалент у доларах США - 4 293 281,50 доларів США.
На підтвердження виконання умов договору відповідачем було надано акти приймання-передачі об'єкта сублізингу, згідно яких останнім передано, а позивачем прийнято в сублізинг відповідні об'єкти.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Підставою недійсності правочину, відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятись у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина 2 статті 215 Цивільного кодексу України).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 Цивільного кодексу України).
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Разом з тим, не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено).
Отже, беручи до уваги вищенаведене, необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).
Не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас необхідно враховувати, що таке визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, необхідно розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону.
Сама лише відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови (умов) може свідчити про його неукладення, а не про недійсність (якщо інше прямо не передбачено законом).
Сервіси для юристів