ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 жовтня 2016 року Справа № 910/29197/15
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого - суддіГрека Б.М., - (доповідача у справі),суддів :Палія В.В., Студенця В.І.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуПриватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Вусо"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 23.05.16у справі№910/29197/15господарського судуміста Києваза позовомПриватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Вусо"доПриватного акціонерного товариства "Українська транспортна страхова компанія"простягнення суми за участю представників від: позивача(Жигальської Ю.Ю. дов. від 04.01.16),відповідачане з'явилися, були належно повідомлені
В С Т А Н О В И В :
Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Вусо" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства "Українська транспортна страхова компанія" про стягнення страхового відшкодування у розмірі 16 024,80 грн.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.12.15 (суддя Чинчин О.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.05.16 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Кропивна Л.В., судді Руденко М.А., Дідиченко М.А.), позов задоволено частково, стягнуто 11 773,40 грн. У частині вимог про стягнення інфляційних на суму 4 006,58 грн. та 3% річних на суму 244,82 грн. - відмовлено. Свою позицію про часткову відмову у задоволенні позову суди аргументували відсутністю обов'язків у боржника сплати інфляційних та 3% річник. оскільки за умов відшкодування збитків та шкоди таких обов'язків не виникає за законодавством, бо відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а у випадках деліктних зобов'язань.
Не погоджуючись із судовими актами у частині відмови вимог про стягнення 3% річних та інфляційних, позивач просив у цій частині судові акти скасувати, задовольнивши позовні вимоги повністю. Скаржник вважає, що судами порушені вимоги положень ст.ст.509, 530, 625 ЦК України, а тому судові акти є такими, що не ґрунтуються на нормах права, не відповідають вимогам законності та справедливості.
У решті судові акти не оскаржуються, а тому не перевіряються судом касаційної інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 30.07.04 між Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Вусо" (страховик) та ОСОБА_5 (страхувальник) укладено договір добровільного страхування наземного транспорту №1279680-02-10-01, предметом якого є страхування транспортного засобу "Мазда", державний реєстраційний номер НОМЕР_1.
19.08.14 по вул. Червоногвардійській,3 у м. Києві відбулася дорожньо-транспортна пригода за участю вказаного транспортного засобу, під керуванням ОСОБА_5, та транспортного засобу "Iveco", державний реєстраційний номер НОМЕР_2, під керуванням ОСОБА_6, що підтверджується довідкою №9425129 про ДТП, у результаті пошкоджено застрахований позивачем автомобіль "Мазда", державний реєстраційний номер НОМЕР_1.
Постановою Деснянського районного суду м. Києва від 30.09.14 у справі №3/754/3815/14 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення ОСОБА_7
Звітом про оцінку колісного транспортного засобу №14/12/994/622219 від 18.12.14, складеним ФО-П ОСОБА_8, встановлено вартість відновлювального ремонту транспортного засобу "Мазда" за державним реєстраційним номер НОМЕР_1 у розмірі 12 419,50 грн., з урахуванням фізичного зносу деталей.
Позивач на виконання зобов'язань за договором добровільного страхування наземного транспорту №1279680-02-10-01 від 30.07.14, відшкодував на користь страхувальника 12 273,40 грн., згідно платіжних доручень від 13.10.14 №11655 та від 08.12.14 №13955.
Встановлено, що цивільно-правова відповідальність власника транспортного засобу "Iveco", державний реєстраційний номер НОМЕР_2, на момент настання страхової події була застрахована у відповідача на підставі полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів №АІ/3444003, Розмір франшизи згідно з полісом встановлено у розмірі 500,00 грн.
Отже, 19.08.14 стався страховий випадок, страхове відшкодування було виплачено позивачем частинами, згідно вказаних вище платіжних доручень, тому до позивача у зв'язку з виплатою страхового відшкодування перейшло право вимоги до особи, відповідальної за заподіяний збиток, у розмірі виплаченого страхування та у межах загального строку давності відносно кожної виплати.
Задовольняючи частково позов про стягнення страхового відшкодування у розмірі 11 773,40 грн. (12 273,40 грн. сума страхового відшкодування - 500,00 грн. франшизи), суди дійшли висновку про задоволення регресних вимог, зважаючи на виплачене страховиком страхове відшкодування, що підтверджується платіжними дорученнями, що оформлені на підставі висновків звіту про оцінку пошкоджень транспортного засобу.
Суди обох інстанцій, відмовляючи частково у задоволенні позовних вимог, щодо стягнення 3% річних та інфляційних втрат, вказали на те, що за умов відшкодування збитків та шкоди таких обов'язків не виникає за законодавством, оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а у випадках деліктних зобов'язань.
Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає висновки суду попередніх інстанцій помилковими, зважаючи на наступне.
Предметом касаційного розгляду є наявність чи відсутність підстав для стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат, які нараховані позивачем на суму основного боргу.
Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Статтею 509 ЦК України унормовано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За змістом ст.ст.524, 533 ЦК України грошовим є зобов'язання, яке виражається у грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання зі сплати коштів.
Статтею 979 ЦК України встановлено, що у разі настання страхового випадку страховик зобов'язаний виплатити страхувальнику грошову суму (страхову виплату).
Отже, правовідношення, в якому страховик у разі настання страхового випадку зобов'язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов'язанням. А правовідношення з відшкодування шкоди у порядку регресу, які склалися між сторонами у справі, що розглядається, також є грошовим зобов'язанням.
Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань.
Відповідно до ст.509 ЦК України зобов'язання виникають із підстав, встановлених ст.11 ЦК України, відповідно до якої підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.
Сервіси для юристів