ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 травня 2016 року Справа № 910/21378/15
Вищий господарський суд у складі колегії суддів:головуючого суддіЄвсікова О.О.,суддівКролевець О.А., Попікової О.В.,розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 24.02.2016 (головуючий суддя Кропивна Л.В., судді Дідиченко М.А., Руденко М.А.)у справі№ 910/21378/15 Господарського суду міста Києваза позовомПублічного акціонерного товариства "Київський завод по виготовленню технологічного обладнання для агропромислового комплексу" до1. Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк", 2. Публічного акціонерного товариства "АВАНТ-БАНК"провизнання недійсним з моменту укладення договору,за участю представників:позивачане з'явились,відповідача-1Русскіна О.В.,відповідача-2Шифердеккер О.О., Бальжик І.П.,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.10.2015 у справі №910/21378/15 відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним укладеного між відповідачами договору застави майнових прав від 20.02.2015, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М., зареєстрованого в реєстрі за № 236.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.02.2016 апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "АВАНТ-БАНК" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.10.2015 у справі № 910/21378/15 задоволено частково, рішення Господарського суду міста Києва від 07.10.2015 у справі №910/21378/15 залишено без змін.
Не погодившись з постановою суду апеляційної інстанції, відповідач-1 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить вказану постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.
Вимоги касаційної скарги мотивовані тим, що судом апеляційної інстанції було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального та процесуального права, зокрема ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги, проте в судове засідання представники позивача не з'явились. Зважаючи на те, що явку представників сторін не було визнано обов'язковою, а також на достатність матеріалів справи для прийняття рішення, колегія суддів, беручи до уваги встановлені ст. 111-8 ГПК України строки розгляду касаційних скарг, дійшла висновку про можливість розглянути справу за відсутності представників позивача.
Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, 12.02.2015 між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (банк, заставодавець) та Публічним акціонерним товариством "АВАНТ-БАНК" (заставодержатель) укладено Договір застави майнових прав, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчуком З.М., зареєстрований в реєстрі за № 236 (Договір застави).
За умовами п. 1.1 Договору застави предметом застави за цим договором є майнові права за кредитними договорами, що укладені між заставодавцем і юридичними особами (боржниками), що є його невід'ємною частиною.
Майнові права, які передані у заставу, на суму вимог до боржників становили 96.380.916,83 грн., в т. ч за Кредитним договором № 420 від 29.11.2005 між Закритим акціонерним товариством "ТАС-ІНВЕСТБАНК", правонаступником всіх прав та обов'язків якого за кредитним договором є заставодавець за цим Договором, та Відкритим акціонерним товариством "Київський завод по виготовленню технологічного обладнання для агропромислового комплексу" (ВАТ "ТОДАК"), на суму 9.745.372,66 грн.
Апеляційний суд зазначив, що, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним з моменту укладення договору застави № 236 майнових прав від 12.02.2015, позивач мав довести, що його суб'єктивне цивільне право (або інтерес) порушене або зачіпається оспорюваним правочином. За висновком апеляційного суду, позивач не довів наявності у нього права на позов про визнання недійсним спірного договору, що є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
При цьому апеляційний суд визнав необґрунтованими посилання місцевого суду на нікчемність спірного договору в силу ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" як на підставу для відмови у задоволенні позову.
Колегія суддів вважає вказані висновки апеляційного суду щодо визначення підстав для відмови в позові помилковими. У свою чергу місцевий суд обґрунтовано відмовив у позові, виходячи з такого.
Як визначено п. п. 1.3, 1.4 спірного договору, майнові права за цим договором є засобом забезпечення виконання заставодавцем зобов'язань перед заставодержателем повернути кошти, що обліковуються на двох зазначених кореспондентських рахунках в АТ "Дельта Банк". За рахунок майнових прав за цим договором задовольняються усі вимоги заставодержателя, які можуть виникнути внаслідок невиконання заставодавцем зобов'язань перед заставодержателем за договором банківського рахунка.
Відповідно до п. 3.1.4 Договору застави заставодержатель має право звертати стягнення на предмет застави (отримання вимоги, що випливає із заставленого права) і реалізовувати заставлені майнові права і задовольнити за їх рахунок свої грошові вимоги за кредитним договором у повному обсязі до настання терміну виконання заставодавцем відповідних зобов'язань, у разі: неповернення заставодавцем згідно з умовами кредитного договору заборгованості за кредитом, процентів за користування ним у разі їх дострокового витребування заставодержателем відповідно до умов кредитного договору, а також пені та штрафу (у разі їх нарахування); одноразової прострочки заставодавцем сплати процентів за користування кредитом відповідно до умов кредитного договору на строк більше ніж п'ять робочих днів; невиконання заставодавцем обов'язків передбачених підпунктами 3.4.1, 3.4.2, 3.4.8, 3.4.10, 3.4.11, 3.4.12 цього договору; прийняття Національним банком України рішення про віднесення заставодавця до категорії неплатоспроможних; в інших випадках передбачених цим договором та чинним законодавством України.
Згідно з п. 4.7 Договору застави у випадку, якщо в термін, визначений в п. 1.5 даного договору, заставодавець не виконає умови основного зобов'язання перед заставодержателем, або у разі прийняття рішення про запровадження тимчасової адміністрації/призначення ліквідатора/ реорганізація (злиття/приєднання /виділення) заставодавця, заставодержатель в момент настання таких подій набуває всіх прав та обов'язків кредитора до боржників за кредитними договорами/договорами застави/договорами іпотеки, майнові права за якими передані в заставу за даним договором.
Пунктом 3.1.5 Договору застави передбачено, що ПАТ "Авант-Банк" має право самостійно без звернення до суду здійснювати реалізацію майнових прав, наданих позивачем у забезпечення за кредитом.
Згідно з п. 4.1 Договору застави у разі набуття заставодержателем підстав для звернення стягнення на предмет застави відповідно до цього договору та чинного законодавства, заставодержатель має право здійснити реалізацію предмета застави шляхом уступки права вимоги за кредитними договорами, у порядку, визначеному законодавством України.
26.03.2015 листом вих. № 404 ПАТ "Авант-Банк" звернувся до позивача, в якому повідомив про прийняття прав та обов'язків по відношенню до позивача за кредитним договором № 420 від 29.11.2015, майнові права за якими передані банку в заставу на підставі договору застави майнових прав від 12.02.2015.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач зазначив, що договір застави є недійсним у зв'язку з порушенням відповідачами п. 1 ст. 516 ЦК України, оскільки на момент укладання зазначеного договору відповідачі не мали прав на відступлення боргу в частині відступлення прав вимоги до позивача.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з ч. 1, 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Таким чином, для визнання правочину недійсним потрібна наявність підстав передбачених ч. 1, 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.
Відповідно до п. 2.6 Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 ЦК України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 ГК України тощо). Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.
Частиною 1 ст. 193 ГК України визначено, що до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Сервіси для юристів