Постанова ВГСУ від 03.06.2014 року у справі №917/2399/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 червня 2014 року Справа № 917/2399/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого: суддів:Малетича М.М., Круглікової К.С. (доповідач), Мамонтової О.М. розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АС-Нафтогазресурс" на постановуХарківського апеляційного господарського суду від 24.03.2014р.у справі№917/2399/13 господарського суду Полтавської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Сілур Сервіс ЛТД"доТовариства з обмеженою відповідальністю "АС-Нафтогазресурс" простягнення 105 176,27 грн

за участю представників сторін

від позивача: Васюра С.В., Белінський А.В.,

від відповідача: не з'явився,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Сілур Сервіс ЛТД" звернулося до господарського суду Полтавської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "АС-Нафтогазресурс" про стягнення з останнього 105 176,27 грн., з яких 90 240 грн. заборгованості, 1 106,99 грн. річних, 360,96 грн. інфляційних та 13 468,32 грн. штрафу.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 28.01.2014 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 24.03.2014 року у справі №917/2399/13 позовні вимоги задоволено частково, присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 90 240 грн. основного боргу, 4 898,92 грн. пені, 1106,99 грн. 3% річних, 360,96 грн. інфляційних та 1932,14 грн. судового збору. В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятими рішеннями, Товариство з обмеженою відповідальністю "АС-Нафтогазресурс" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить постанову Харківського апеляційного господарського суду від 24.03.2014 року та рішення місцевого господарського суду від 28.01.2014р. скасувати, прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначених судових рішень, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 20 травня 2013 p. між ТОВ "Сілур Сервіс ЛТД" та ТОВ "АС-Нафтогазресурс" укладено договір на проведення робіт з контролю якості бурового розчину при будівництві свердловини № 9 Великобагачанська Бутівсько-Коломийцівської площі за № 20/05/13.

Відповідно до п. 1.1 договору підрядник зобов'язується на свій ризик з використанням виробничих ресурсів Підрядника та матеріалів Підрядника, використовуючи працю персоналу Підрядника, вчасно та якісно надавати Замовнику комплекс послуг по контролю якості бурового розчину, а Замовник зобов'язується прийняти та оплатити їх відповідно до умов даного Договору.

Згідно з п. 2.1 договору добова вартість послуг визначена в Протоколі узгодження ціни на інженерний супровід (додаток № 1), що є невід'ємною частиною договору.

Так, відповідно до вказаного Протоколу ціна надання підрядником комплексу по буровим розчинам Замовнику за добу становить 2 820,00 грн., враховуючи ПДВ 20%.

Як вбачається з матеріалів справи на виконання умов договору позивач надав послуги відповідачу на загальну суму 104 340,00 грн, у т.ч. ПДВ. Надання вказаних послуг підтверджується підписаними повноважними представниками обох сторін та скріпленими печатками актами здачі - приймання виконаних робіт, а саме: № 6/05 від 31.05.2013 р. на суму 31 020,00 грн, у т.ч. ПДВ та № 1/06 від 27.06.2013 р. на суму 73 320,00 грн, у т.ч. ПДВ, а також добовими рапортами по буровому розчину.

Відповідно до п.п. 2.3.2 - 2.3.3 п. 2.3. та п. 2.4 договору відповідач зобов'язувався розраховуватися за надані послуги (роботи) шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок позивача одноразово авансовим платежем у розмірі 50% десятиденної вартості робіт, тобто у розмірі 14 100,00 грн (2 820,00 грн х 10 днів х 50%); в подальшому щомісячно протягом 5-ти робочих днів з дня отримання та підписання Актів приймання-передачі наданих послуг.

20 травня 2013 року позивачем було виставлено відповідачу рахунок № 17 на суму авансового платежу у розмірі 14 100,00 грн.

28 травня 2013 року відповідач оплатив вказаний рахунок, перерахувавши на поточний рахунок позивача авансовий платіж у розмірі 14 100,00 грн.

Решту суми відповідач зобов'язувався сплачувати наступним чином: різницю по акту № 6/05 від 31.05.2013 р. у сумі 16 920,00 грн. (31 020,00 /сума акту/ - 14 100,00 /сума авансу/) у строк до 10.06.2013 р.; суму по акту № 1/06 від 27.06.2013 р. у розмірі 73 320,00 грн. у строк до 08.07.2013 р.

Однак, всупереч умовам договору відповідач свої зобов'язання щодо здійснення повної оплати не виконав, в зв'язку з чим за ним утворилась заборгованість у сумі 90 240 грн.

Звертаючись з позовом до суду, позивач вказує на те, що відповідач не виконав свої зобов'язання за договором, у зв'язку з чим в нього виникла заборгованість у розмірі 90 240 грн., яку він просив стягнути на його користь, а також просив стягнути на його користь суму інфляційних, річних та штрафу відповідно до умов договору та чинного законодавства.

Задовольняючи частково позовні вимоги, місцевий господарський суд, з яким також погодився й апеляційний суд, виходив з того, що заявлена до стягнення сума заборгованості підтверджується матеріалами справи, доведена позивачем належними доказами та не спростована відповідачем. Оскільки позивачем було доведено факт невиконання відповідачем своїх зобов'язань за укладеним договором, вимоги щодо стягнення з останнього суми річних та інфляційних за прострочення оплати є правомірними та обґрунтованими. Крім того, місцевий суд, дослідивши справу, прийшов до висновку, що здійснене позивачем нарахування штрафу за своєю правовою природою є пенею. Здійснивши перерахування розміру пені, суд першої інстанції задовольнив частково в цій частині позовні вимоги, стягнувши на користь позивача пеню у сумі 4 898,92 грн. за період з 10.06.2013р. по 28.11.2013р.

Колегія суддів погоджується з такими висновками з огляду на таке.

Зобов'язання, відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України та ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, можуть виникати, зокрема із договорів та інших правочинів.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.