ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 листопада 2016 року Справа № 906/219/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді: суддів:Іванової Л.Б. (доповідач), Гольцової Л.А., Козир Т.П.,розглянувши касаційну скаргуРегіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській областіна рішенняГосподарського суду Житомирської області від 26.05.2016та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11.08.2016у справі№ 906/219/16 Господарського суду Житомирської областіза позовомРегіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській областідоПублічного акціонерного товариства "Головинський граніт"за участюПрокуратури Житомирської областіпростягнення 153380,75 грн.за участю представників:
позивача: Грінчук Н.А.
відповідача: Латишев П.В.
прокуратури: Клюге Л.М.
ВСТАНОВИВ:
Регіональне відділення Фонду державного майна України по Житомирській області звернулося до Господарського суду Житомирської області з позовом (з урахуванням клопотання про зменшення позовних вимог від 14.04.2016 № 05/1450) до Публічного акціонерного товариства "Головинський граніт" про стягнення з відповідача різниці, яка підлягає спрямуванню до державного бюджету по договорах суборенди в розмірі 76603,44 грн.
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 26.05.2016 у справі № 906/219/16 (суддя Гансецький В.П.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 11.08.2016 (головуючий суддя Демянчук Ю.Г., судді: Юрчук М.І., Крейбух О.Г.) у задоволення позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Житомирській області звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 26.05.2016 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11.08.2016 у справі № 906/219/16, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою до суду, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Скаржник вказує на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не задовольнив клопотання скаржника про відкладення розгляду справи, чим позбавив скаржника права на захист державних інтересів у судовому порядку; зазначає про порушення судами ст. 22 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" щодо обов'язку орендодавця контролювати надходження орендної (суборендної) плати до державного бюджету; не погоджується і вважає помилковими висновки судів про неукладеність додаткових договорів до договору оренди.
До Вищого господарського суду України надійшов відзив Публічного акціонерного товариства "Головинський граніт" на касаційну скаргу, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні касаційної скарги в повному обсязі.
Сторони згідно з приписами статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги та скористалися передбаченим законом правом на участь у перегляді справи в суді касаційної інстанції.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів, вважає касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.
Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що 21.12.2001 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Житомирській області (орендодавець) та Закритим акціонерним товариством "Головинський граніт", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Головинський граніт" (орендар), було укладено договір № 22 оренди цілісного майнового комплексу Державного підприємства "Головинський кар'єр", відповідно до умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування цілісний майновий комплекс Державного підприємства "Головинський кар'єр".
Згідно з пунктом 10.1 договору, він укладений на строк до 21.12.2006 включно.
Пунктом 10.6 договору передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір підлягає продовженню на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього договору.
20.02.2006 сторонами укладено договір про внесення змін та доповнень до договору оренди № 22 цілісного майнового комплексу Державного підприємства "Головинський кар'єр" від 21.12.2001, яким зокрема продовжено чинність договору до 21.12.2010.
Додатковим договором № 6 від 20.12.2010 про продовження дії договору оренди цілісного майнового комплексу Державного підприємства "Головинський кар'єр" від 21.12.2001 № 22 з урахуванням змін та доповнень від 15.12.2003, від 30.03.2004, від 20.02.2006, від 18.03.2008 та від 06.11.2009 сторонами, зокрема, продовжено чинність договору до 21.12.2015.
Судами попередніх інстанцій з'ясовано, що Публічним акціонерним товариством "Головинський граніт" було укладено договори суборенди нерухомого майна, що належить до державної власності, та знаходиться в орендному користуванні орендаря відповідно до договору оренди цілісного майнового комплексу Державного підприємства "Головинський кар'єр", а саме: від 10.06.2013 з Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_7, від 10.06.2013 з Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_8, від 01.04.2014 з Товариством з обмеженою відповідальністю "Інтернаціональні телекомунікації", від 30.05.2014 з Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_9, від 30.05.2014 з Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_10, від 01.08.2014 з Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_11
Посилаючись на неналежне виконання відповідачем зобов'язань щодо перерахування до державного бюджету різниці між суборендною платою та орендною платою відповідача, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Житомирській області звернулось з позовом у цій справі (з урахуванням клопотання про зменшення позовних вимог) про стягнення з відповідача в доход державного бюджету 76603,44 грн. різниці суборендної плати згідно з договорами суборенди.
Судом першої інстанції, з позицією якого погодився апеляційний господарський суд, відмовлено позивачеві у задоволенні позовних вимог.
Судові рішення мотивовані тим, що станом на момент укладення договорів від 20.02.2006 та від 20.12.2010 про продовження чинності основного договору оренди діяв Цивільний кодекс України 2004 року, в якому містяться норми, які передбачають, зокрема, обов'язковість нотаріального посвідчення таких договорів; договір оренди № 22 цілісного майнового комплексу ДП "Головинський кар'єр" припинив свою дію 21.12.2006, а тому договори про внесення змін та доповнень до нього від 20.02.2006 та від 20.12.2010 є неукладеними, оскільки нотаріально не посвідчені та не зареєстровані у встановленому законом порядку; у зв'язку з цим, укладені відповідачем договори суборенди також не створюють прав і обов'язків для сторін, які їх уклали, оскільки ці договори є похідними від договорів № 22 від 21.12.2001, від 20.02.2006 та від 20.12.2010; позивач не довів належними доказами, що він має право, як орган стягнення, звертатись до суду з позовними вимогами про стягнення з свого орендаря в доход державного бюджету України різниці між орендною та суборендною платами, а таке право має лише орендар (відповідач).
Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає висновки судів попередніх інстанцій передчасними з огляду на наступне.
Згідно з частиною 2 статті 111-5 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду.
Відповідно до абзацу 2 пункту 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення", рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6).
Європейський суд з прав людини зазначає, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення Суду у справі Олюджіч проти Хорватії, № 22330/05, від 05.02.2009).
Сервіси для юристів