ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
05 червня 2014 року м. Київ К/800/8223/13
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
головуючого Заїки М.М.,
суддів Стародуба О.П.,
Штульман І.В.
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Звенигородського районного суду Черкаської області від 02 листопада 2011 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2012 року у справі за позовом ОСОБА_2 до управління праці та соціального захисту населення Звенигородської районної державної адміністрації про стягнення допомоги,
встановила:
У вересні 2011 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до управління праці та соціального захисту населення Звенигородської районної державної адміністрації про стягнення недоплаченої допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 18.07.2010 по 31.08.2011.
Постановою Звенигородського районного суду Черкаської області від 02 листопада 2011 року залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2012 року позовні вимоги за період з 18.07.2010 по 20.03.2011 залишено без розгляду, а за період з 21.03.2011 по 31.08.2011 залишено без задоволення.
У касаційній скарзі позивач просить постанову Звенигородського районного суду Черкаської області від 02 листопада 2011 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2012 року скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
До 1 січня 2008 року - дати набрання чинності Законом України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 107-VI) - правовідносини щодо виплати допомоги регулювалися Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» (далі - Закон № 2811-ХІІ), дія якого поширювалася на осіб, не застрахованих у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування (стаття 13), та Законом України від 18 січня 2001 року № 2240-III «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» (далі - Закон № 2240-III), який поширював свою дію на застрахованих у зазначеній системі осіб. Розмір допомоги також визначався цими законами. Зокрема, статтею 43 Закону № 2240-III було передбачено, що допомога по догляду за дитиною надається застрахованій особі у розмірі, що встановлюється правлінням Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, але не менше розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Пунктами 23, 25 розділу ІІ Закону № 107-VI були внесені відповідні зміни до Закону № 2811-ХІІ та Закону № 2240-III. Зокрема, змінами до статті 13 Закону № 2811-ХІІ його дію поширено на застрахованих осіб, а із Закону № 2240-III було виключено статті 40- 44.
Конституційний Суд України Рішенням від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 визнав неконституційними низку положень Закону № 107-VI, в тому числі й пункт 25 розділу II зазначеного Закону щодо виключення статей 40-44 Закону № 2240-III.
Пунктом 2 розділу ІІІ Закону № 107-VI було передбачено, що розділ II цього Закону діє до 31 грудня 2008 року.
Таким чином, з часу проголошення Конституційним Судом України Рішення № 10-рп/2008 відновили свою дію вищезазначені положення Закону № 2240-III.
Статтею 46 Закону України від 26 грудня 2008 № 835-VI «Про Державний бюджет України на 2009 рік» та статтею 45 Закону України від 27 квітня 2010 року № 2154-VI «Про Державний бюджет України на 2010 рік» (далі - Закон № 2154-VI) передбачено, що у 2009, 2010 роках допомога по догляду за дитиною відповідно до Закону № 2240-ІІІ призначається і здійснюється в розмірах і порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.
Порядок призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми був затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 1751 саме на виконання Закону № 2811-ХІІ (пункт 1). Новий акт уряду на виконання статті 45 Закону № 2154-VI не приймався.
Розміри і порядок виплати допомоги відповідно до Закону № 2240-III на виконання статті 45 Закону № 2154-VI Кабінетом Міністрів України не визначалися.
Таким чином, з 01 січня 2010 року існує дві законодавчі норми щодо виплати допомоги по догляду за дитиною у розмірах, передбачених Законом № 2811-ХІІ та Законом № 2240-ІІІ.
Оскільки у справі, що розглядається, суди встановили, що спір виник щодо виплати допомоги з 18 липня 2010 року особі, яка застрахована у системі соціального загальнообов'язкового державного соціального страхування, то за таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що на відносини щодо виплати допомоги такій особі у зазначеному періоді поширюються норми спеціального Закону, яким є Закон № 2240-III, відповідно до статті 43 якого допомога по догляду за дитиною надається застрахованій особі у розмірі, що встановлюється правлінням Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, але не менше розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Аналогічний висновок щодо застосування зазначених норм матеріального права міститься у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2014 року №21-73а14.
Відповідно до частин 1, 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з приписами частини 1 статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка його подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.
Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що позовні вимоги щодо зобов'язання про майбутній перерахунок у відповідності до змін діючого законодавства не підлягають задоволенню, оскільки відсутній факт порушення прав позивача на майбутнє.
Сервіси для юристів