Постанова
Іменем України
19 грудня 2018 року
м. Київ
справа № 2-4440/11
провадження № 61-11310св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Мартєва С. Ю., Сімоненко В. М., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), ШтеликС.П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,
третя особа - ОСОБА_8,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 14 березня 2016 року в складі судді Демидової С. О. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 липня 2016 року в складі колегії суддів: Свистунової О. В., Калиновского А. Б., Ремеза В. А.,
ВСТАНОВИВ:
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У квітні 2007 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про визнання договору дарування удаваним правочином, визнання квартири спільною сумісною власністю, поділ майна подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна та скасування запису про реєстрацію права власності.
Позовна заява мотивована тим, що 14 червня 1997 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено шлюб, який було розірвано 28 березня 2006 року. В період перебування у шлюбі (05 квітня 2005 року) ОСОБА_3 уклала договір дарування з ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_9 та ОСОБА_10, відповідно до умов якого ОСОБА_3 як обдарована отримала у власність квартиру АДРЕСА_1 При укладенні даного договору ОСОБА_3 сплатила на користь ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_9, ОСОБА_10 грошову суму в розмірі 30 000 дол. США за спірну квартиру. Позивач вказував, що договір дарування є удаваним правочином, оскільки приховує насправді укладення договору купівлі-продажу вказаної квартири.
Оскільки спірна квартира придбана у період шлюбу, позивач вказував, що вона є спільним сумісним майном подружжя. 20 жовтня 2006 року ОСОБА_3 без згоди позивача уклала з ОСОБА_11 мирову угоду, згідно з якою остання набула право власності на вказану квартиру. Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 грудня 2011 року визнано право власності на спірну квартиру за ОСОБА_12, проте рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2013 року скасовано вказане рішення місцевого суду, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у володінні майном та визнання права власності відмовлено. Отже ОСОБА_8 не набула в установленому законом порядку право власності на квартиру АДРЕСА_1 проте на підставі рішення Жовтневого районного судуміста Дніпропетровська від 05 грудня 2011 року, яке скасоване, уклала з ОСОБА_6 договір купівлі-продажу квартири від 12 березня 2012 року.
На підставі викладеного ОСОБА_2 просив: визнати договір дарування від 05 квітня 2005 року удаваним правочином і таким, що приховує насправді укладення договору купівлі-продажу спірної квартири; визнати цю квартиру спільною сумісною власністю ОСОБА_2 і ОСОБА_3; визнати право власності за ним та ОСОБА_3 по 1/2 частини спірної квартири (за кожним); просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 12 березня 2012 року, укладений між ОСОБА_12 та ОСОБА_6; витребувати у ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 1/2 частину квартири; скасувати у Реєстрі прав власності на нерухоме майно (далі - Реєстр) запис про реєстрацію права власності на 1/2 частину спірної квартири, зареєстрованої за ОСОБА_6
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 14 березня 2016 року позов задоволено частково. Договір дарування квартири АДРЕСА_1 укладений 05 квітня 2005 року між дарувальниками ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та обдарованою ОСОБА_3, визнано удаваним правочином, що приховує насправді укладений 05 квітня 2005 року між продавцями ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та покупцем ОСОБА_3 договір купівлі-продажу цієї квартири. Визнано право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1. У задоволенні решти позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що попередні власники спірної квартири отримали від ОСОБА_3 обумовлену грошову компенсацію за цю квартиру, тому у даних відносинах фактично відбулося не дарування майна, а його купівля-продаж. Позивачем доведено, що за удаваним договором сторони свідомо, з певною метою, документально оформили договір дарування, але насправді між ними існують інші правовідносини (договір купівлі-продажу). Оскільки законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, то відсутні підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 укладеного 12 березня 2012 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_6, а також витребування цієї квартири.
Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 липня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що спірна квартира придбана ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у період шлюбу, тому є спільною сумісною власністю подружжя. Позовні вимоги про визнання недійсним правочину (договору купівлі-продажу від 12 березня 2012 року) обґрунтовані позивачем саме відсутністю його згоди на відчуження квартири, яка є спільною сумісною власністю подружжя. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсним правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна. Крім того, лише власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна. Оскільки відсутні підстави вважати, що ОСОБА_2 є одноособовим власником витребуваного майна, то вимоги позивача про витребування на його користь спірного майна є передчасними, оскільки він як співвласник у спільній власності подружжя має право лише на його 1/2 частку.
У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог, ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення вказаних вимог.
В частині задоволених позовних вимог судові рішення в касаційній скарзі не оскаржуються, тому на підставі статті 400 ЦПК України судом касаційної інстанції не переглядаються.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку, що ОСОБА_2 ставив питання про визнання оспорюваного договору купівлі-продажу квартири недійсним з тих підстав, що він не давав згоди на її відчуження. Позивач просив суд визнати договір купівлі-продажу квартири недійсним з тих підстав, що, укладаючи оспорюваний договір, ОСОБА_8 діяла на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасовано. Отже, у суду були правові підстави визнати оспорюваний договір недійсним. Також поза волею позивача з його власності вибула 1/2 частина спірної квартири, тому він має право витребувати у ОСОБА_6 належну йому частку квартири. Та обставина, що за позивачем визнано право власності на 1/2 частину спірної квартири, а не в цілому, не є перешкодою для витребування у ОСОБА_6 цієї частки спірного майна.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
02 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Сервіси для юристів