Ухвала ККС ВП від 26.11.2019 року у справі №756/16785/18

Постанова

іменем України

20 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 756/16785/18

провадження № 51-5800 км 19

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Ємця О. П.,

суддів Кравченка С. І., Остапука В. І.,

за участю:

секретаря судового засідання Глушкової О. О.,

прокурора Сингаївської А. О.,

засудженого ОСОБА_1,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Аністратенка О. І. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Деснянського районного суду м. Києва від 6 червня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 3 жовтня 2019 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018100050008712, за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1, зареєстрованого там само по АДРЕСА_2, раніше судимого за вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 31 липня 2013 року за ч. 2 ст. 263, ч. 4 ст. 296 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Деснянського районного суду м. Києва від 6 червня 2019 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Суд зарахував у строк відбуття покарання ОСОБА_1 строк його попереднього ув'язнення з 29 жовтня по 27 грудня 2018 року включно із розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.

До набрання вироком законної сили запобіжний захід щодо ОСОБА_1 залишено у вигляді домашнього арешту.

Частково задоволено цивільний позов ОСОБА_2 та постановлено стягнути з ОСОБА_1 на його користь 3328 грн у рахунок відшкодування матеріальних збитків та 50 000
грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої злочином.

Прийнято рішення щодо розподілу процесуальних витрат та долі речових доказів.

Згідно з вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим і засуджено за те, що він 29 жовтня 2018 року о 00:15, перебуваючи біля бази відпочинку "Ізумрудна" у м.

Києві (вул. Прирічна, 37), під час конфлікту з ОСОБА_2, діючи умисно, шість разів ударив його предметом, схожим на ніж, в область тулуба та лівого стегна, завдавши тілесних ушкоджень у вигляді проникаючого колото-різаного поранення грудної клітини зліва, яке ускладнилось лівобічним гемопневмотораксом, проникаючого поранення живота з евентерацією тонкої кишки та великого чепця, ушкодженням шлунку, тонкої та товстої кишки, що ускладнилося гемоперітонеумом, які за критерієм небезпеки для життя в момент заподіяння відносяться до тяжких тілесних ушкоджень. Також ОСОБА_1 заподіяв потерпілому непроникаючі колото-різані рани грудної клітини зліва, здухвинної ділянки зліва, колото-різаних ран лівого стегна, які відносяться до легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.

Київський апеляційний суд ухвалою від 3 жовтня 2019 року вирок місцевого суду залишив без змін.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

В касаційній скарзі з доповненнями захисник Аністратенко О. І. просить змінити судові рішення, перекваліфікувавши дії ОСОБА_1 із ч. 1 ст. 121 на ст. 124 КК України. Зазначає, що суд надав неправильну правову оцінку обставинам справи, оскільки мотиву і умислу на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_1 не мав, натомість завдав йому удари при перевищенні меж необхідної оборони, обороняючись від протиправних дій самого потерпілого. Крім того, захисник стверджує про порушення кримінального процесуального закону, які зводяться до неповноти судового розгляду, а також наполягає на тому, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи та ґрунтуються на суперечливих показаннях свідків. Під час розгляду в суді апеляційної інстанції, на думку захисника, стороні захисту не було надано можливості довести наявність зазначених порушень, клопотання щодо повторного виклику свідків, показання яких мають істотне значення для правильного вирішення справи, були проігноровані, а доводи щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність так і не були спростовані.

Позиції інших учасників судового провадження

Під час касаційного розгляду засуджений ОСОБА_1 просив задовольнити касаційну скаргу захисника на викладених у ній підставах.

Прокурор Сингаївська А. О. вважала судові рішення законними, а касаційну скаргу захисника - необґрунтованою.

Мотиви Суду

За змістом ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, при цьому він перевіряє правильність застосування цими судами норм матеріального і процесуального права та правової оцінки, з огляду на ті фактичні обставини справи, які встановлені й визнані доведеними судами першої та апеляційної інстанцій (судами факту).

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК України є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися ст. 438 КПК України. Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через неповноту судового розгляду (ст. 410 КПК України) або невідповідність висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним кримінальним процесуальним законом не передбачено.

Доводи у касаційній скарзі захисника Аністратенка О. І. про неузгодженість доказів, суперечливість у показаннях свідків, неповноту судового розгляду, надання переваги одним доказам над іншими тощо, зводяться до невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження, що з огляду на викладені вище положення закону не є предметом перевірки в порядку касаційної процедури.

Разом із цим, під час перегляду судових рішень судом касаційної інстанції у межах передбачених законом повноважень не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочину, за який його засуджено. Ці висновки судів підтверджуються зібраними у кримінальному провадженні й безпосередньо дослідженими в судовому засіданні доказами, оціненими відповідно до ст. 94 КПК України з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності для прийняття рішення.

Зокрема суд першої інстанції ретельно дослідив докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу ОСОБА_1, та на підтвердження його винуватості в умисному заподіянні тяжких тілесних ушкоджень, обґрунтовано послався на показання самого засудженого, який не заперечував факту заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_2, на показання свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8, а також на дані, що містяться у письмових доказах, протоколах проведення слідчих дій та висновках судових експертиз, у тому числі у висновку експерта № 2057/Е від 6 грудня 2018 року про характер, локалізацію тілесних ушкоджень на тілі ОСОБА_2.

Докази, на яких ґрунтується обвинувачення, були отримані в порядку, визначеному КПК, вони узгоджуються між собою, були предметом безпосереднього дослідження суду, не викликають сумніву в законності їх отримання. Переконливих аргументів, чому саме досліджені докази є недостатніми для доведення винуватості ОСОБА_1 в умисному заподіянні ОСОБА_2 тяжких тілесних ушкоджень, а також доводів, які би свідчили про істотне порушення судом приписів КПК, у касаційній скарзі захисник не навів. Незгода сторони захисту з оцінкою наданих суду доказів не може свідчити про те, що їх було досліджено з порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Щодо аргументів сторони захисту про розбіжності в показаннях допитаних свідків, то вони не є істотними та такими, які б могли вплинути на правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження. Також слід зауважити, що оцінка достовірності показань свідків та усунення протиріч між ними є повноваженням судів першої і, в певних випадках, апеляційної інстанцій. Колегія суддів Верховного Суду не вбачає підстав ставити під сумнів оцінку достовірності цих показань судами нижчого рівня.

Доводи, викладені в касаційній скарзі захисника, про неправильну кваліфікацію дій ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 121 КК України, оскільки у нього не було умислу на заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень і він лише оборонявся від його нападу, з огляду на що, на думку сторони захисту, його дії слід кваліфікувати за ст. 124 КК України, є необґрунтованими з огляду на таке.

Статтею 124 КК України передбачено кримінальну відповідальність за умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинене у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Згідно з нормами ч. 1 та ч. 3 ст. 36 КК України необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК України.

При цьому, до критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об'єктивна реальність, межі захисних дій, які б не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала б ту, яка для цього необхідна.

Таким чином, для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов'язаного із перебуванням особи в стані необхідної оборони, суд повинен врахувати конкретні обставини справи, здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання. У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, під час допиту в суді першої інстанції потерпілий ОСОБА_2 та засуджений ОСОБА_1 пояснили, що 28 жовтня 2018 року вони у компанії спільних знайомих святкували день народження на одній із баз відпочинку у м. Києві. Будучи начальником потерпілого, ОСОБА_1 почав висловлювати зауваження ОСОБА_2 з приводу неякісної роботи, внаслідок чого між ними виникла суперечка, під час якої ОСОБА_2, не витримавши образ, двічі вдарив ОСОБА_1 кулаком в обличчя, а потім вони примирилися. Проте через деякий час, як пояснив потерпілий, ОСОБА_1 знову почав його ображати та покликав розібратися у стосунках, у відповідь на що ОСОБА_2 знову двічі вдарив ОСОБА_1 рукою в обличчя.

Після цього засуджений дістав предмет, схожий на ніж, та почав завдавати ним удари по тілу потерпілого, у тому числі в ногу, живіт і грудну клітку, до тих пір, поки бійку не зупинили очевидці події.

Таким чином, як зі змісту показань засудженого і потерпілого, так і з показань свідків, які підтвердили обставини конфлікту між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а також із фактичних даних, що містяться у досліджених судом доказах, не вбачається, що ОСОБА_2 застосував таку фізичну силу або вчинив інші активні агресивні дії, що могли би становити реальну загрозу життю або здоров'ю засудженого.

Хоча потерпілий під час конфлікту двічі вдарив засудженого рукою в обличчя, проте ця його дія є неспівмірною із застосуванням ОСОБА_1 предмету, схожого на ніж, яким засуджений умисно наніс йому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння.

Отже, встановлені судом фактичні обставини, у тому числі й на підставі показань самого засудженого, свідчать про відсутність акту суспільно небезпечного посягання зі сторони потерпілого ОСОБА_2, який би за своїми об'єктивними ознаками міг створити реальну та безпосередню загрозу заподіяння шкоди для ОСОБА_1, що в свою чергу могло викликати у останнього невідкладну необхідність у заподіянні шкоди потерпілому. За таких обставин, немає підстав вважати, що засуджений, цілеспрямовано використовуючи предмет, схожий на ніж, та завдаючи ним потерпілому чисельні удари зі значною силою в область розташування життєво важливих органів (зокрема у грудну клітку та живіт), перебував у стані оборони та діяв з перевищенням її меж. Натомість вчинення таких дій засудженим свідчить про те, що він через сварку бажав заподіяти ОСОБА_2 тілесні ушкодження та діяв з відповідним умислом. Таким чином, доводи захисника у касаційній скарзі про необхідність кваліфікації вчиненого злочину за ст. 124 КК України, не можна визнати прийнятними.

З урахуванням наведеного, вчинений ОСОБА_1 злочин обґрунтовано отримав юридично-правову кваліфікацію за ч. 1 ст. 121 КК України. Разом з умислом та мотивом вчинення цього злочину, під час судового провадження було з'ясовано усі передбачені статтею 91 КПК України обставини, що належать до предмета доказування, у вироку відповідно до ст. 374 КПК України зазначено формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, із достатньою конкретизацією встановлено і зазначено місце, час, спосіб вчинення злочину, його наслідки, а також наведено докази, на яких ґрунтується висновок про доведеність винуватості ОСОБА_1. При цьому надані місцевому суду докази досліджені в повному обсязі, їх було достатньо для вирішення питання про винуватість особи у вчиненні інкримінованого правопорушення.

Всупереч твердженням захисника у касаційній скарзі, суд апеляційної інстанції, перевіривши правильність установлення місцевим судом фактичних обставин справи, правової кваліфікації, а також аргументи щодо неповноти судового розгляду та призначення покарання, надав відповіді на всі доводи, наведені в апеляційній скарзі сторони захисту, та обґрунтовано залишив їх без задоволення, достатньо мотивувавши своє рішення.

Безпідставними є твердження у касаційній скарзі про порушення апеляційним судом вимог ч. 3 ст. 404 КПК України щодо повторного дослідження доказів, оскільки такий обов'язок на апеляційний суд законодавцем не покладається безумовно, а лише за наявності відповідних умов, яких апеляційним судом у даному випадку встановлено не було. Оскільки апеляційний суд не надав іншу, ніж місцевий суд, оцінку доказам, тому не було необхідності у повторному дослідженні цих доказів під час перегляду вироку в апеляційному порядку. Отже, всупереч твердженням сторони захисту, відмова апеляційного суду у задоволенні клопотання про виклик свідків для повторного допиту, яку цей суд мотивував належним чином, не виявляє будь-яких ознак упередженого правосуддя.

Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України.

Щодо аргументів сторони захисту про допущення місцевим судом порушень кримінального процесуального закону, передбачених п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК України, то вони є необґрунтованими. Всупереч доводам сторони захисту про відсутність звукозапису судового засідання від 18 березня 2019 року, під час якого проведено допит потерпілого, з матеріалів кримінального провадження вбачається, що вимоги закону щодо фіксування судового процесу технічними засобами виконано належним чином.

Отже, наведені в касаційній скарзі мотиви щодо незгоди з судовими рішеннями не спростовують правильності висновків судів і не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти висновку, що рішення були постановлені з істотними порушеннями норм права, які можуть поставити під сумнів їх законність.

Призначене засудженому покарання відповідає вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для виправлення ОСОБА_1 і попередження нових злочинів, справедливим та таким, що не суперечить ст. 65 КК України.

На переконання колегії суддів, призначене судом покарання з огляду на вимоги ст. 50 КК України узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність, відповідає основній його меті як заходу примусу.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були б безумовними підставами для скасування судових рішень, судом касаційної інстанції також не встановлено.

За таких обставин, підстави для задоволення касаційної скарги захисника відсутні.

Керуючись статтями 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Деснянського районного суду м. Києва від 6 червня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 3 жовтня 2019 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника Аністратенка О. І. - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді

О. П. Ємець С. І. Кравченко В. І. Остапук