У нинішній війні, яку розв’язала Росія проти України, багато чого відбувається вперше у історії. Серед іншого, вперше під час Курської операції виявилося, що Україна контролює територію іншої держави (Курська область – міжнародно визнана російська територія). Це ставить перед Україною багато нових викликів, із якими вона не стикалася у своїй історії. Зокрема, й викликів правового характеру.
Справа у тому, що, як не дивно це для багатьох громадян України, з точки зору міжнародного права Україна опинилася у ролі окупаційної держави. Зауважимо, що у самому цьому терміні немає нічого «поганого». Пригадаємо хоча б окупацію Німеччини у кінці та після Другої світової війни, державами-переможцями. Те ж саме стосувалося Японії.
При цьому окупаційна держава має забезпечувати правопорядок на контрольованій території. Якщо керуватися опублікованими повідомленнями, у тому числі офіційними від української влади, то на контрольованій території Курської області запроваджено військові комендатури, очевидно, у тому числі й з цією метою. При цьому, якщо судити з тих же новин, жодні російські органи влади на цій території не функціонують, а їхні представники просто втекли. Очевидно, це стосується як представників правоохоронних органів, так і судів.
Рано чи пізно представники українських структур, що здійснюють контроль цієї території, зіткнуться із проблемою: що робити із правопорушниками з числа місцевого населення? Навіть за відсутності (знов-таки, судячи з новин) якого б то не було спротиву місцевого населення самим представникам України, вони можуть вчинювати злочини один проти одного. Вже були, судячи з тих же новин, факти розкрадання, наприклад, товарів з залишених власниками магазинів та іншого майна; очевидно, якихось заходів у зв’язку з цим поки не вживають, мабуть, для цього просто немає можливості. Але рано чи пізно українські сили зіткнуться із фактами, які ігнорувати буде не можна, на кшталт, скажімо, зґвалтування та вбивства. І постане питання, що робити із винуватцями (припустимо, їх упіймали та ідентифікували). Передати їх відповідним російським органам неможливо зі зрозумілих причин, вчинювати страту без суду – військовий злочин (а Україною якраз ратифікований Римський статут). Відпускати – не вихід.
Що нам каже з приводу притягнення у такому випадку до відповідальності закон? Почнемо з закону українського.
Згідно ст.7 КК України, за злочини, вчинені за межами території України, відповідальності підлягають громадяни України або особи без громадянства, які постійно проживають в Україні. Інші особи (іноземці та особи без громадянства без постійного місця проживання в Україні) підлягають кримінальній відповідальності за КК України у випадках, коли це передбачено міжнародними договорами України (з РФ такого договору немає, а за даних умов бути не може), або у випадку вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів проти інтересів України чи її громадян (ст.8 КК). Тобто, під вказаний випадок не підпадає вчинення злочину одним російським громадянином проти іншого на російській же території.
Аналогічним чином не можуть бути розслідувані за КПК України, згідно його ст.4, такі злочини. Українські правоохоронні органи і не мають юрисдикції стосовно цієї території.
Що нам каже Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни (1949 рік)?
Частина перша статті 64 Конвенції каже: «Кримінальне законодавство окупованої території залишається чинним, за винятком випадків, коли дія його скасовується або призупиняється окупаційною державою, якщо це законодавство становить загрозу безпеці окупаційної держави або є перешкодою виконання цієї Конвенції. Враховуючи згадане вище, та з огляду на необхідність забезпечення ефективного судочинства, суди окупованої території продовжуватимуть виконувати свої функції стосовно розгляду правопорушень, визначених цим законодавством.» Але, як ми вже бачили, фактично ані правоохоронні, ані судові органи окупованої території не працюють, і не внаслідок дій України, а внаслідок втечі тих, хто там працював. (Між іншим, це положення Конвенції ставить питання щодо можливості притягнення до відповідальності й українських суддів, які залишилися «здійснювати правосуддя» на окупованій Росією території, оскільки таке функціонування судів передбачено міжнародним договором, чинним для України, але це вже окрема цікава тема…) Друга частина цієї ж статті Конвенції передбачає: «Окупаційна держава, однак, може поширювати на населення окупованої території дію положень, які є необхідними для виконання нею зобов'язань, що покладаються на неї відповідно до цієї Конвенції, підтримання ефективного управління територією, забезпечення безпеки окупаційної держави, особового складу та власності окупаційних сил та адміністрації, а також об'єктів та комунікаційних ліній, які ними використовуються.» Очевидно, що це стосується й випадків відсутності функціонування судів та правоохоронних органів на окупованій території. Стаття 66 Конвенції нам каже: «У разі порушення положень про кримінальну відповідальність, ухвалених окупаційною державою на підставі абзацу другого статті 64, окупаційна держава може передавати обвинувачених своїм неполітичним військовим судам, які належним чином організовані за умови їхнього розташування в окупованій країні. Апеляційні суди повинні функціонувати переважно на території окупованої країни.»
Подальші статті Конвенції стосуються злочинів, вчинених проти окупаційної держави (але, як ми бачили, тяжкі та особливо тяжкі злочини проти інтересів України у будь-якому випадку підпадають під дію КК України, з урахуванням, звісно, специфіки правовідносин, у тому числі імунітету комбатантів), правил попереднього ув’язнення, тощо. Це вже конкретика. Але глобально проблема має бути вирішена.
Щоправда, тут проблема, оскільки відповідно до ст.125 Конституції України, не лише «Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя», але й «Створення надзвичайних та особливих судів не допускається». Щоправда, «можуть діяти вищі спеціалізовані суди».
Блог