Обов'язкова вакцинація через призму прав людини

З 8 листопада всі працівники державного сектору, а також державних і комунальних підприємств у сфері освіти, мають бути обов’язково вакциновані. Виникає питання, що робити з тими, які не захочуть вакцинуватися? Уряд пропонує відсторонювати (усувати) таких працівників від роботи без збереження заробітної плати. Або заборона використовувати громадський транспорт без сертифіката вакцинації, тобто обмеження права вільного пересування.

Обидва обмеження, на мою думку, є незаконними, оскільки порушують права людини. Так само як і обов’язкова (примусова) вакцинація.

По-перше. Втручання в права людини має бути передбачене законом. В нас права людини, зокрема право на працю і на свободу пересування, обмежуються підзаконними актами (постановами КМУ, наказами МОЗ, протоколами комісій), що є прямим порушенням Конституції України.

Так, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод. Отже, з логіки цієї статті випливає, що і обмеження цих прав і свобод також повинні встановлюватися виключно законами України. Однак, Верховна Рада України жодного такого закону не прийняла.

Більше того, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, а саме в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. В Україні наразі не має ані воєнного, ані надзвичайного стану, а тому і жодних обмежень прав людей бути не може.

Звісно знайдуться ті, хто будуть посилатися на ст. 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", яка дозволяє Кабінету Міністрів України встановлювати карантин та тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб, а також додаткові обов'язки для них. Але в цій частині свою відповідь вже надав КСУ в рішенні від 28.08.2020 р. за № 10-р/2020. Там КСУ зазначив, що Уряд може обмежувати тільки неконституційні права фізичних та юридичних осіб. Конституційні права Уряд обмежувати не може.

Відтак, приймаючи такі «обмежувальні» постанови КМУ перебирає на себе повноваження Парламенту, через що всі його дії є несумісними з Конституцією України.

По-друге. Конвенція про права людини та біомедицину (повна назва - Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину) містить загальне правило, за яким будь-яке втручання у сферу здоров’я може здійснюватися тільки після добровільної та свідомої згоди на нього відповідної особи (читай - пацієнта). Такому пацієнту заздалегідь має бути надана відповідна інформація про мету і характер втручання, а також про його наслідки та ризики (ст. 5).

Більше того, в своїй резолюції від 27.01.2021 № 2361(2021) під назвою «Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування» ПАРЄ закликала держави-члени забезпечити такий порядок, щоб ніхто не піддавався дискримінації за те, що не пройшов вакцинації. Крім цього, цей документ зобов’язує інформувати громадян про те, що вакцинація не є обов’язковою, що ніхто не може зазнавати політичного, соціального чи іншого тиску для проходження вакцинації.

І на останок, практика ЄСПЛ наголошує на тому, що як необхідну в демократичному суспільстві можна вважати вакцинацію дітей від хвороб, які добре відомі медичній науці. ЄСПЛ підкреслив, що обов’язок вакцинації стосується тих хвороб, проти яких вакцинація вважається науковою спільнотою ефективною та безпечною. І безпека використовуваних вакцин залишається під постійним контролем компетентних органів.

Так, зокрема, в рішенні по справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» йшлося про вакцинацію дітей від дев’яти хвороб, включаючи дифтерію, коклюш, правець, поліомієліт, гепатит В, кір і краснуху.