Нікчемні правочини та використання їх наслідків податковими органами

Застосування податковими органами наслідків нікчемних правочинів

На сьогодні і надалі продовжуються судові спори за позовами органів прокуратури в інтересах органів фіскальної служби до платників податків про застосування наслідків нікчемних правочинів. Правовими підставами застосування наслідків нікчемних правочинів, як на думку органів прокуратури, так і органів фіскальної служби, є стаття 228 Цивільного кодексу України та стаття 208 Господарського кодексу України.

Основні положення щодо правочинів та їх нікчемності

Частиною 1 ст.203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Як зазначено у ч.2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин), визнання судом такого правочину недійсним не вимагається.

Відповідно до ч.1 ст.228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Ч.2 ст.228 ЦК України передбачено, що правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Визнання угоди нікчемною

Необхідними умовами для визнання угоди нікчемною в силу вимог ст.228 ЦК України є її укладання з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних протиправних наслідків. При кваліфікації правочину за ст.228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

При цьому, вирок, постановлений у кримінальній справі, може і не бути доказом наявності вини. Оскільки, вирок може стосуватися однієї особи і зовсім не мати відношення до взаємовідносин контрагентів. Основним завданням у такому спорі є доведення реальності операцій між контрагентами та непричетності контрагентів до вироку, постановленого у кримінальній справі.