«Негайне» затримання обвинуваченого після проголошення вироку: запобіжний захід чи виконання покарання?

Великою колізією в чинному кримінальному процесуальному законодавстві та судовій практиці є порядок застосування під виглядом «запобіжного заходу» до обвинуваченого (засудженого) обмежень особистого характеру, пов’язаних з позбавленням волі, відразу після проголошення судового рішення.

Для суддів це є нормою: в резолютивній частині вироку, окрім призначення покарання, вирішити питання щодо негайного затримання засудженого в залі судового засідання до набрання обвинувальним вироком законної сили під виглядом «запобіжного заходу».

Проте, на нашу думку, зазначене не має жодного правомірного підґрунтя.

По-перше, якщо суд називає таке затримання «запобіжним заходом», то, в першу чергу, у відповідності до статті 19 Конституції України, суд зобов'язаний дотримуватися порядку застосування, обрання, скасування та зміни такого заходу. Згідно з главою 18 КПК України, прийняттю рішення про утримання під вартою обвинуваченого (засудженого) має передувати подання прокурором клопотання відповідної письмової форми та змісту, розгляд зазначеного клопотання з наданням стороні захисту можливості заявити заперечення, прийняття рішення. Водночас, в законі чітко вказано, що таке рішення приймається у формі УХВАЛИ.

По-друге, якщо суд вважає, що таким чином застосовує запобіжний захід, то потрібно й враховувати передбачені законом строки його дії. Нерідко, суди кінцевим моментом тримання під вартою зазначають настання події – набрання чинності вироком. Рідше – «лінуються» взагалі зазначати які-небудь строки. Обоє випадків є порушенням, окрім вищезазначеної Глави 18, принципу юридичної визначеності.

Строк дії запобіжного заходу становить – 60 днів. Натомість, як бути, коли вирок суду не набрав чинності ані через місяць, ані через півроку, ані рік, у зв’язку з апеляційним оскарженням, «навантаженням» суддів та призначенням справи до розгляду аж через рік після прийняття рішення судом першої інстанції.

В нашому розумінні, прокурор, в такому випадку, був би зобов’язаний кожні 60 діб звертатись до суду з клопотанням про продовження дії запобіжного заходу.

Виходячи з зазначеного, «запобіжний захід», застосований судом до набрання чинності обвинувальним вироком, аж ніяк не узгоджується з поняттям «запобіжного заходу» в розумінні чинного КПК України. Або ж судова практика напрацювала свої результати дискреційних повноважень і застосовує запобіжний захід, але з порушенням чітко визначеного порядку.

По-третє, слід звернути увагу і на інші норми чинного законодавства, яким прямо суперечить застосування такого запобіжного заходу до набрання законної сили обвинувальним вироком.

Згідно з ст. 3 ЗУ «Про попереднє ув’язнення», підставою для попереднього ув’язнення є вмотивоване рішення суду про обрання як запобіжного заходу тримання під вартою або про застосування тимчасового чи екстрадиційного арешту, винесене відповідно до Кримінального і Кримінального процесуального кодексів України та/або рішення компетентного органу іноземної держави у випадках, передбачених законом.

Правилами внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від «18» березня 2013 року № 460/5, розділ ІІ, п.п.1.1., передбачено, що підставами для приймання та тримання у СІЗО ув’язнених і засуджених є: