Листом від 14.11.2019 № 108/0/27 вченим секретарем Науково-консультативної ради при Верховному Суді Л.М. Лобойком на пропозицію судді Великої Палати Верховного Суду Пророка В.В. (лист від 14.11.2019 № 562/0/26) запропоновано надати науковий висновок з питання, «чи існує наукове підґрунтя для висновку про неможливість задоволення позову з підстав неправильно обраного способу захисту, а саме, вимоги про визнання договорів оренди землі поновленими, замість вимоги про визнання укладеної додаткової угоди, відповідно до вимог статті 16 ЦК України та статті 33 Закону України «Про оренду землі».
На мій погляд, виходячи із контексту, в якому поставлене дане питання, на нього слід дати негативну відповідь. Даючи відповідь на це питання, виходжу з такого.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, суд як орган державної влади зобов’язаний діяти «лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». З цього положення, а так само, з ч. 1 цієї статті («ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством») випливає, що суд може застосувати лише спосіб захисту, передбачений законом.
Разом із тим, вважаю, що при оцінці відповідності способу захисту закону слід уникати надмірного формалізму. Формулювання способу захисту, скажімо, у позовній заяві не обов’язково повинно дослівно відтворювати положення закону, достатньо, щоб опис обраного способу захисту дозволяв його ідентифікувати, цей спосіб відповідав закону і призводив до захисту порушеного або оспорюваного права.
Читайте статтю: Правова природа актів органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження земельними ділянками
При поновленні договорів оренди землі, на мій погляд, можливе як «автоматичне» поновлення договору згідно із ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі» на тих самих умовах (за умови надіслання орендарем листа-повідомлення про поновлення договору відповідно до ч. 2 цієї статті[1]), так і укладення нового договору на змінених умовах. При цьому, на мій погляд, ч. 6 ст. 33 передбачає саме «автоматичне» поновлення договору (у законі вжитий вислів «договір вважається поновленим»). Подальше «укладення додаткової угоди» (згадане у цій же та інших частинах ст. 33) в цьому разі не встановлює договірних відносин, а лише передає володіння земельною ділянкою (яке, як вже зазначалося, у даному випадку є «книжним» і пов’язане з державною реєстрацією права оренди).
Лише таке тлумачення дозволяє примирити положення ст. 33 між собою і досягти розумного та справедливого результату при тлумаченні[2].
Виходячи із сказаного, у випадку «автоматичного» поновлення договору оренди при виникненні спору орендар може пред’явити т.зв. деклараторний позов (позов про визнання права – п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України) щодо прав за «поновленим» договором, які вже виникли у нього в силу закону. Натомість, у разі, коли на розгляд суду передано переддоговірний спір щодо укладення договору на змінених умовах, позов є перетворювальним (п. 6 ч. 2 ст. 16 ЦК України).
Видається, що вимога про визнання договору поновленим (за наявності підстав, передбачених ч.ч. 2 та 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі») за змістом відповідає конструкції деклараторного позову (позову про визнання права), передбаченій законом, хоча більш коректно було б прямо назвати такий «позовом про визнання прав», що виникли в силу поновлення попереднього договору оренди. Втім, як вже зазначалося вище, у даному випадку надмірний формалізм був би недоречним, і достатньо того, що позивач описав свої вимоги таким чином, що дозволяє встановити їх належність до способів захисту, передбачених законом.
Якщо ж йдеться про ситуацію, коли суд повинен вирішити переддоговірний спір щодо укладення договору оренди на змінених умовах, позовні вимоги (які у даному випадку за своєю природою є «перетворювальними»), повинні містити викладення умов майбутнього договору, бажано – у вигляді його тексту. В іншому випадку задоволення позову не вирішуватиме юридичний спір і не захищатиме порушеного права.
Із опису обставин справи № 14-545цс19, наведених у листі судді Великої Палати Верховного Суду Пророка В.В. від 14.11.2019 № 562/0/26, можна зробити висновок, що у даному випадку позивач посилається саме на наявність підстав для «автоматичного» поновлення договору відповідно до вимог ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі». У цьому разі умови «додаткової угоди», яка згадується у різних частинах ст. 33 Закону, мають бути тотожними попередній угоді, за винятком умови про новий строк (зміст якої також цілком зрозумілий). Тобто у разі «визнання договорів оренди поновленими» є повна ясність щодо умов, на яких здійснюється таке поновлення, і рішення суду, як вже зазначалося, буде за своєю природою задоволенням деклараторного позову.
Блог