Набуття необґрунтованих активів «за дорученням»: проблема визначення

Коли актив, оформлений на третю особу, можна вважати набутим «за дорученням» суб’єкта декларування? Усталена судова практика відповідає на це питання через сукупність непрямих ознак. Однак чи не підміняє такий підхід зміст закону та обов’язок позивача переконливо довести саме факт доручення?

Опосередковане набуття активів: межі тлумачення

Особливістю інституту визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави є те, що предметом позову можуть бути не лише активи, набуті у власність безпосередньо особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі – суб’єкт декларування), але й активи, набуті такою особою опосередковано.

До набутих опосередковано закон відносить активи: 1) набуті у власність іншою особою за дорученням суб’єкта декларування; 2) щодо яких суб’єкт декларування може прямо чи опосередковано вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними (ч. 4 ст. 290 ЦПК).

Упродовж існування цього інституту (з 2019 року) суди (ВАКС, АП ВАКС, КЦС у складі ВС) виробили певні критерії стосовно визначення активів, набутих в опосередкований спосіб, зокрема – за дорученням.

Ці критерії вже «переросли» в усталену практику, ключові позиції якої суди у своїх рішеннях повторюють як мантру, не обтяжуючи себе пошуком нових переконливих правових аргументів.

Водночас попри усталеність такої практики до неї виникає багато питань з точки зору її обґрунтованості та законності.

Усталена судова практика та її значення при вирішенні конкретної справи

Правове значення усталеної судової практики визначене ч. 4 ст. 265 ЦПК, відповідно до якої у мотивувальній частині рішення зазначається мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент, зокрема, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Усталена судова практика є сукупним результатом розгляду судами подібних справ, що характеризується однаковим застосуванням одних і тих же правових норм. Ключовим моментом є те, що усталена судова практика має ґрунтуватися на приписах закону, а не бути продуктом його довільного тлумачення та застосування.

За законом сталість судової практики покликаний забезпечувати Верховний Суд. Натомість аналіз судових рішень у справах про визнання необґрунтованими активів свідчить про те, що суди першої та апеляційної інстанції (ВАКС, АП ВАКС) вважають усталеною у таких справах практику, яка ґрунтується переважно на їхньому власному розумінні. Низкою рішень її «засилив» КЦС у складі ВС, сприйнявши загалом позиції, які були сформовані ВАКС.