Суддя ВС Володимир Кравчук: Конкуренція принципів: обов’язковість судового рішення чи обов’язковість дотримання юрисдикції?

Якщо держава запроваджує спеціалізовану судову систему, то недоліки цієї системи, зумовлені нечіткістю правового регулювання та несталою судовою практикою, не повинні мати негативних наслідків для людини, пише sud.ua

Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 354 Кодексу адміністративного судочинства України порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов’язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження, незалежно від доводів касаційної скарги.

Скасування судових рішень та закриття провадження у справі, яка розглянута з порушенням предметної юрисдикції, незалежно від доводів касаційної скарги, прямо передбачено законом. Однак це правило не може вважатися безумовним.

У постанові від 05.09.2018 у справі №1107/58/12 з посиланням на рішення ЄСПЛ у справі «Буланов та Купчик проти України», «Сутяжник проти Росії» Верховний Суд дійшов висновку про неможливість скасування рішень, що набрали законної сили, з мотивів порушення лише юрисдикції, якщо юрисдикційний спір вже було вирішено судом. У цій справі Суд аналізував правову проблему з позиції балансу між суспільним інтересом у забезпеченні розгляду справи судами відповідно до їхньої юрисдикції, з одного боку, і суспільним інтересом у забезпеченні правової визначеності, з другого боку, і не знайшов нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності.

Суд відзначив, що наявність попередніх судових рішень, в яких вирішено питання щодо юрисдикції, є обставиною, що повинна враховуватися під час застосування абзацу 2 ч. 1 ст. 354 КАС України.

Згодом такий підхід було підтримано Верховним Судом у справах №815/2550/15 (постанова від 13.02.2019 — п. 27-38), №804/7591/15 (постанова від 21.08.2019 — п. 35-38).

Подальшого розвитку цей підхід отримав у постанові від 11.09.2019 у справі №826/6879/16. У цій справі ухвалою окружного адміністративного суду позивачу було відмовлено у відкриті провадження з мотивів непідсудності справи адміністративному суду. Проте ухвалою апеляційного адміністративного суду ухвалу суду першої інстанції скасовано, а справу направлено для продовження розгляду.

Суд відзначив, що юрисдикційний спір було вирішено на користь адміністративної юрисдикції. Касаційному оскарженню ухвала суду апеляційної інстанції не підлягала. Ухвала набрала законної сили, а отже була обов’язковою як для учасників справи, так і для суду, що розглядав справу. Суд першої інстанції, а згодом і апеляційний, зобов’язаний був розглянути справу по суті, як адміністративну.

Згодом судова практика змінилася, і на час касаційного розгляду справи вже був висновок Великої Палати Верховного Суду про належність справи цієї категорії до справ цивільної юрисдикції. Позивач, знаючи про цю практику, клопотав не вдаватися до «правового пуризму» і розглянути скаргу по суті.

Отож постало питання щодо конкуренції правових норм: з одного боку, щодо обов’язковості до виконання судового рішення, що набрало законної сили (ч. 2 ст. 14 КАС України), а з другого боку, щодо обов’язковості скасування судового рішення, що ухвалено з порушенням предметної юрисдикції (абз. 2 ч. 1 ст. 354 КАС України).

Вирішуючи цю правову проблему, Суд виходив з того, що суспільний інтерес, який полягає у тому, щоб справу розглядав «суд, встановлений законом», і суспільний інтерес, який полягає у тому, щоб суди виконували свої власні рішення і діяли послідовно, є важливими, рівнозначними і підлягають захисту.