Коли принцип блокує правосуддя: безпосередність судового розгляду при заміні судді

Зміна одного із суддів з колегії під час розгляду справи часто обнуляє роки роботи — і саме з цим може зіткнутися ВАКС після потенційного переходу трьох суддів до апеляційної інстанції в результаті останнього конкурсу в Антикорсуд. В основі проблеми — засада безпосередності. То як знайти баланс між якістю правосуддя і розумними строками?

Однією з ключових засад кримінального процесу є безпосередність дослідження показань, речей і документів судом, закріплена в ст. 23 Кримінального процесуального кодексу України. Її суть полягає в тому, що суддя повинен особисто побачити, почути й дослідити всі докази у справі, перш ніж винести рішення.

Орієнтуючись на цю норму, суд не може будувати свої висновки на переказах або протоколах допитів, складених слідчими на етапі досудового розслідування. Суддя має особисто допитати свідка, оглянути речові докази й документи та вислухати обвинуваченого наживо. Ідея безпосередності полягає, зокрема, у тому, що лише під час живого спілкування можна помітити емоції, вагання свідка або суперечності, які не передасть жоден папір, і лише це зрештою дозволяє встановити істину.

Попри це тривалий судовий розгляд зіштовхується з традиційними проблемами, які стосуються життя суддів: кадрові зміни, декретні відпустки, вихід у відставку. Це може призводити до того, що прогрес у розгляді справи буде в один момент знівельований, і доведеться починати все спочатку. Чи дійсно виправдані такі підходи — розбираємось у цьому матеріалі.

Від княжого двору до паперової тяганини: історія принципу

Історія цього принципу в Україні сягає ще доби Київської Русі та її фундаментальної правової пам’ятки — «Руської Правди». Тоді правосуддя було виключно безпосереднім і максимально прямим: обвинуваченого приводили на княжий двір, а доказами слугували фізичні дії — «гоніння сліду» або «звід». Жодних стосів паперу — суддя особисто сприймав процес, а рішення міг винести лише той, хто цей процес розпочав.

Проте з розвитком бюрократії в XV–XVII століттях безпосередність почала поступатися документам. За часів Соборного Уложення — універсального кодексу кримінального та цивільного права Московського царства — запанувала паперова тяганина. Слідчі занотовували слова сторін, складали короткі виписки, а судді часто виносили рішення, навіть не бачачи учасників справи. Відродження безпосередності відбулося лише під час судової реформи 1864 року. Тоді юридична наука остаточно визнала: щоб знайти правду, суддя має бути присутнім особисто, а не просто читати протоколи.

На українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, — на Галичині, Буковині, Закарпатті — засада безпосередності утвердилася завдяки Австрійському кримінально-процесуальному кодексу 1873 року.

Цей кодекс протиставив безпосередність та усність старому «інквізиційному» процесу, де панувала засада писемності, коли суддя просто зачитував зібрані слідчим папери, не слухаючи нікого наживо. Австрійський кодекс натомість вимагав, щоб усі докази сприймалися судом безпосередньо (Hauptverhandlung): суддя особисто заслуховував обвинуваченого, свідків та експертів, а вирок мав ґрунтуватися виключно на тому, що відбулося в залі засідань. Зачитування протоколів допиту допускалося лише як виняток: якщо свідок помер, зник, тяжко захворів, або якщо обидві сторони на це погодилися.

Кодекс також вимагав незмінності складу суду — справу від початку й до кінця мали розглядати ті самі судді. Якщо хтось із суддів не міг бути присутнім, розгляд призупинявся, або залучали запасного суддю, який мав бути в залі з першої хвилини процесу. Апеляція щодо вини була обмеженою: вища інстанція не могла переглянути те, що бачив лише перший суддя, без повторного розгляду. Ця традиція заклала підвалини того, що ми сьогодні називаємо високим стандартом доказування.

Паперовий протокол — це ще не доказ