Інститут понятих у кримінальному процесі України

Україна проголосила курс на побудову демократичної, правової та соціальної держави, що потребує проведення цілої низки перетворень, в тому числі і в судово-правовій сфері. Складовою останніх є реформа кримінального судочинства, що розпочалася відразу після проголошення незалежності нашої держави, проте лише через більш, ніж двадцять років її вдалося втілити в життя. Основні її положення було сформульовано в Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженої указом Президента України від 8 квітня 2008 року №311/2008 та реалізовано в Кримінальному процесуальному кодексі України від 13 квітня 2012 року (далі – КПК України). Прийняття нового процесуального закону потребує переосмислення багатьох категорій кримінального судочинства, надання їм наукового обґрунтування. З огляду на зазначене, актуальним питанням є теоретичне та практичне дослідження одного з найбільш давніх та консервативних інститутів кримінального процесу – інституту понятих.

Зміна кримінального процесуального законодавства України зумовлює необхідність визначення процесуального статусу понятих, їх місця, ролі та значення в реформованому кримінальному судочинстві.

Поява понятих була пов’язана з необхідністю залучення «достойних людей» до проведення процесуальних дій, яке передбачалося в Руській Правді, Судебнику Казимира 1468 року, Литовських Статутах (1529, 1566, 1588 років), Магдебурзькому праві, Зводі законів Російської імперії 1835 року. На законодавчому рівні відповідні суб’єкти вперше згадуються у Соборному Уложенні 1649 року, де було визначено випадки їх участі, встановлювалися вимоги до таких осіб, передбачалися способи фіксації їх діяльності та інше.

Проведення судової реформи 1864 року вплинуло і на розвиток інституту понятих. Відповідно до ст. 109 Статуту кримінального судочинства понятими здебільшого запрошувалися господарі будинків, лавок, промислових та торговельних закладів або ж їх керуючі та повірені, а також волосні і селянські посадові особи та церковні старости. Вони залучалися до участі у проведенні огляду, обшуку, виїмки, арешту, розтину трупа, освідування та інших процесуальних дій. Кількість понятих мала бути не менше, ніж дві особи. Статут встановлював права та обов’язки таких суб’єктів, а також їх відповідальність, наприклад, за неявку до слідчого без поважної причини до них міг бути застосований штраф розміром до 5 рублів (ст. 323).

Таким чином, в якості понятих залучалися найбільш авторитетні та освічені особи, які користувалися довірою з боку громадськості. Вони повинні були сприяти роботі правоохоронних органів в розслідуванні злочинів та здійснювати народний контроль. Відомий дореволюційний вчений-процесуаліст І.Я. Фойницький зазначав, що інститут понятих у кримінальному процесуальному законодавстві – це залишок старовинного російського інституту народної участі в кримінальному суді, який переродився в інститут забезпечення правдивості того, що відбувається в стадії дізнання і попереднього слідства.

В радянські часи відповідний кримінальний процесуальний інститут було збережено. Правова регламентація спершу здійснювалася Основами кримінального судочинства СРСР та союзних республік 1924 року, а також Кримінально-процесуальними кодексами УСРР 1922 та 1927 років. Під час другої кодифікації радянського права було прийнято Основи кримінального судочинства СРСР та союзних республік 1958 року і Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1960 року, що містили норми, які фактично без змін діяли до прийняття чинного кримінального процесуального закону. Проте, в радянський період кардинально змінився підхід до ролі понятих у кримінальному процесі. Він став носити переважно формальний характер. Як поняті запрошувалися випадкові люди, які погоджувалися брати участь у процесуальних діях, що мало наслідком зниження рівня забезпечення законності у кримінальних справах.

В середині ХХ століття понятих залучали навіть до проведення допиту обвинуваченого, що було зумовлено масовими репресіями 1930-1940-х років, які викликали недовіру до правоохоронних органів. Такі дії мали переконати суспільство та суд у дотриманні законності при проведенні попереднього слідства.

Наступним етапом розвитку правового регулювання понятих стало прийняття КПК України від 13 квітня 2012 року, який містить суттєві зміни, що обумовлені соціально-економічними перетвореннями в суспільстві, здобутками науково-технічного прогресу, досвідом зарубіжних країн тощо.

Розглядаючи теоретичні проблеми інституту понятих слід зауважити, що з приводу його існування у юридичній літературі висловлюються різні думки. Загалом їх можна поділити на дві великі групи: а) поняті вичерпали своє значення та мають бути виключені з суб’єктів кримінального процесу; б) поняті є важливим засобом забезпечення достовірності зібраних доказів, а тому не можуть бути видалені з кримінального судочинства, проте потребують реформування.

Прихильники скасування інституту понятих вказують на те, що він є архаїзмом вітчизняного законодавства, який з’явився у той час, коли не було іншої можливості забезпечити фіксацію процедури одержання доказів. Зокрема, А. Михайлов вважає, що для інквізиційного процесу введення понятих, яке було передбачено Соборним Уложенням 1649 року, було досить прогресивним явищем. Але з переходом до змагального процесу інститут понятих втратив свою актуальність як унікальний засіб забезпечення безумовної достовірності доказів. Для сучасного змагального процесу єдиним мірилом достовірності фактів є вільне переконання судді та присяжних, сформоване в ході аналізу доказів у суді.