Статтею 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року (далі – Конвенція) кожному гарантується право на свободу та особисту недоторканність, яке може бути обмежене лише у виключних випадках та відповідно до встановленої законом процедури, якими є законні затримання, арешт та ув᾽язнення [1].
Вимоги та гарантії статті 5 Конвенції набули відображення як в Конституції України[2], так і в Кримінальному процесуальному кодексі України (надалі – КПК України)[3]. При цьому, в статті 8 КПК України проголошено принцип верховенства права, як вимогу відповідності йому будь-якого провадження за цим Кодексом.
Втім, ситуація з дотриманням принципу верховенства права у кримінальних провадженнях при обранні запобіжних заходів, пов᾽язаних з позбавленням свободи, а також при продовженні строку їх дії, є вкрай незадовільною.
Так, Європейським судом з прав людини (надалі – ЄСПЛ) щодо України, станом на 23.12.2019 року, ухвалено: 84 рішення про порушення підпункту «с» §1 статті 5 Конвенції (законний арешт або затримання особи); 327 рішень про порушення §3 статті 5 Конвенції (обгрунтованість попереднього тримання особи під вартою); 194 рішення про порушення за §4 статті 5 Конвенції (процесуальні гарантії перевірки обґрунтованості тримання особи під вартою). Встановлені у цих справах порушення, у своїй більшості, були поєднанні з іншими порушеннями за статтями 3, 6, 8, 13 або іншими пунктами статті 5 Конвенції. Протягом 2019 року ЄСПЛ прийнято вже 26 рішень щодо України за порушення підпункту «с» §1 статті 5, §3 та §4 статті 5 Конвенції, які також, у своїй більшості, були поєднанні з іншими порушеннями Конвенції. Загальна сума сатисфакції, яку має виплатити держава заявникам за цими рішеннями ЄСПЛ за 2019 рік, становить 188 380 євро.[4] Недоліки, які призводять до тримання особи під вартою без належної законної підстави, є однією з основних проблем, що призводять до констатації ЄСПЛ порушень Україною положень Конвенції[5] та вони визнані системними порушеннями. В результаті, це призводить до обов᾽язку держави сплачувати сатисфакцію та нести матеріальні збитки. Але, незважаючи на таке, дуже часто, особливо в резонансних та політично вмотивованих кримінальних справах, обрання особі запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою використовується агентами держави як інструмент тиску на неї задля визнання вини, незалежно від фактичних обставин та її доведення. Таке стає можливим через нівелювання національними судовими органами, яким наразі є слідчий суддя або суд, вимогою дотримання верховенства права.
КПК України передбачено два запобіжні заходи, які в розумінні цілей статті 5 Конвенції є позбавленням свободи. Ними є домашній арешт та тримання під вартою[6].
Всі вищевказані справи про порушення за підпунктом «с» §1 статті 5, §3 та §4 статті 5 Конвенції, що були розглянуті ЄСПЛ відносно України, стосувалися саме тримання під вартою, крім однієї єдиної справи [7], яка стосувалася домашнього арешту.
І якщо в частині, що стосується домашнього арешту, особа не ставиться у вкрай вразливе становище, то при обранні особі тримання під вартою вона опиняється в неналежних умовах тримання та під повним контролем держави, тобто є цілком вразливою.
Виходячи із національної судової практики, рішень ЄСПЛ щодо України та з власного практичного досвіду, слід зазначити, що основними порушеннями, які мають місце при обранні цих запобіжних заходів є: 1) обрання запобіжного заходу при недоведеності заявлених ризиків кримінального провадження; 2) порушення вимоги пропорційності; 3) формальний підхід до вирішення питання щодо можливості або неможливості застосування більш м᾽яких запобіжних заходів та неврахування індивідуальних обставин особи; 4) визначення необґрунтованого розміру застави, як альтернативного запобіжного заходу, що унеможливлює звільнення особи з-під варти.
Це ж саме стосується і щодо продовження строку дії таких запобіжних заходів.
КПК України 2012 року значно якісний закон, у порівнянні з попереднім, проте, потребує удосконалення, оскільки часто має місце хибна або негативна практика його трактування та застосування національними судовими органами.
Тут слід пам᾽ятати, що запобіжні заходи застосовуються до осіб, відносно яких діє презумпція невинуватості[8]. Такі заходи не мають нічого спільного із кримінальною відповідальністю та їх метою є лише забезпечення дієвості кримінального провадження [9]. У зв᾽язку з чим, законність їх обрання та належне забезпечення і дотримання прав та свобод людини під час застосування таких заходів вимагають від правоохоронних та судових органів надзвичайної зваженості і обгрунтованості при прийнятті рішень про їх застосування, так як існує ймовірність притягнення невинного до відповідальності[10].
Блог