Найвищою гарантією прав та свобод людини і громадянина є стабільний конституційний лад в державі, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Саме тому, питання дотримання основоположних прав та свобод людини і громадянина тісно пов’язані із функціонуванням ефективної правоохоронної та справедливої судової систем, в т. ч. і в площині кримінального процесу.
Суб'єктом, на якого покладаються обов'язки щодо гарантування забезпечення прав та свобод людини і громадянина є держава, головну роль якої прямо визначено в Конституції України. В свою чергу, ця функція держави реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади, в тому числі і через систему правоохоронних органів та суду. До того ж, згідно з положенням ст. 21 Основного Закону, усі права і свободи вільних та рівних за своєю гідністю суб’єктів є невідчужуваними та непорушними, вони за жодних умов не можуть скасовуватися (ч. 2 ст. 22), а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається також і звуження їх змісту та обсягу (ч. 3 ст. 22).
Проте, на практиці застосування цих принципів і норм у контексті здійснення оперативно-розшукових заходів та проведення досудового розслідування досить часто пов’язане з труднощами, що виникають на ґрунті суперечностей між спрямованістю правоохоронної діяльності на боротьбу із злочинністю та потребою «вторгнення» суб’єктів виконання цих заходів (правоохоронних органів і слідчих суддів) у сферу дотримання прав і свобод громадян, які опинилися із різних причин в сфері кримінального провадження.
Тобто, виходячи з умов покращення ефективності протидії злочинності у процесі захисту прав і законних інтересів особи, держави та суспільства від злочинних посягань, доводиться визнати можливість застосування до деяких учасників кримінального провадження низки правових обмежень. Але, знову ж таки, введення таких обмежень допускається лише за умови дотримання правоохоронцями ряду законних вимог і умов, узгоджених із суспільно значущими цілями, заради захисту й досяжності яких, власне, і визнається виправданість обмеження деяких прав і свобод людини. Як справедливо наголошено у ст. 18 Європейської конвенції з прав людини: «обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо згаданих прав і свобод, можуть застосовуватися лише з тією метою, з якою вони передбачені». Тому і невипадково наше національне кримінально-процесуальне законодавство передбачає права громадян на справедливий суд, особисту недоторканність, презумпцію невинуватості, таємницю листування та інших комунікаційних зв’язків та інші, які перераховані у ст. 7 КПК України, що і є загальними засадами кримінального провадження.
Не дивлячись на практичну необхідність під час боротьби із злочинністю втручатись в сферу здійснення громадян своїх прав і свобод, проведений мною аналіз стану їх дотримання протягом 2017 року під час боротьби із злочинністю дає можливість зробити висновок, що нинішні наші правоохоронці під час реалізації своїх повноважень протягом останніх кількох років все частіше порушують основні завдання кримінального провадження: захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Ще більш неприйнятним є те, що такі порушення прав і свобод громадян вчиняються свідомо як заради власного піару та «показової» статистики про досягнуті неіснуючі «успіхи» у боротьбі із злочинністю і корупцією, так і на «замовлення», або в результаті край низького професійного рівня слідчих і прокурорів, в зв’язку з чим, ця проблема заслуговує на широке обговорення в суспільстві, чого, на жаль, не роблять ні Президент нашої держави, ні Верховна Рада, ні Кабінет Міністрів України. Але, головним є те, що і Генпрокурор зі своїми підпорядкованими прокурорами, які продовжують на підставі норм КПК України і Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» здійснювати нагляд за додержанням законів під час оперативно-розшукової діяльності та на досудовому розслідуванні, цих законних вимог не виконують, стан дотримання в ході кримінального провадження прав і свобод громадян не узагальнюють і не аналізують, причин цих порушень закону не встановлюють, перед суспільством не звітують і адекватних заходів реагування на такі факти беззаконня не вживають.
Одночасно з цим викликають щире здивування, а з іншого боку – і не розуміння поведінка та позиція різноманітних громадських як вітчизняних, так і міжнародних правозахисних організацій, в т. ч. і тих, які з’явилися в Україні після Революції гідності, які протягом 2014-2018 років вперто не звертають увагу на цю гостру проблему. До речі, у мене склалося враження що вони це роблять навмисно.
Тому, саме з метою звернути увагу суспільства, влади та ще не байдужих законодавців та політиків на цю сферу діяльності правоохоронців та суду мною і був проведений такий аналіз. Хоча і цього разу не виключаю, що на нього, як це було в 2017 році, ніхто не зверне уваги, в крайньому випадку – зараз. Але, маю надію, що ці дослідження будуть корисними для майбутньої влади, яка змушена буде фактично рятувати нашу країну від правового хаосу, який царить на теперішній час.
Для того, щоб чітко усвідомлювати роботу кожного окремого правоохоронного органу в частині дотримання конституційних прав та свобод громадян, слід розглядати їх діяльність не тільки узагальнено, а і окремо один від одного.
Так, аналізуючи з цього приводу роботу слідчих органів прокуратури, включаючи і військову прокуратуру, необхідно зазначити, що в 2017 році в провадженні слідчих прокуратури знаходилось 46 059 кримінальних проваджень, що дійсно значно більше ніж у попередні роки (у 2016 році – 43 370, у 2015 році – 42 482, у 2014 році – 23 083, у 2013 році – 30 228), але, це може пояснюватись не тільки зростанням злочинності, а і порушенням органами прокуратури правил про підслідність, ніж особливо «грішать» військові прокурори. Тим більше, що закінчено слідчими прокуратури розслідуванням лише 17 509 проваджень (з повторно закінченими), що становить всього 38%, із яких 11 731 провадження закриті за відсутності події, складу злочину чи достатніх доказів вчинення злочину, що становить 67% від загального числа закінчених проваджень! Для порівняння, кількість закритих в 2017 році проваджень значно більша ніж, наприклад, в 2014 році - 9 677. Сам факт такої великої кількості закритих проваджень може свідчити і про порушення прав і свобод громадян, тим більше, що в минулому році із загальної кількості закінчених проваджень до суду направлено 75 клопотань про звільнення підозрюваних від кримінальної відповідальності, що також суттєво більше ніж у минулі роки (у 2016 році –55, у 2015 році – 44, у 2014 році – 70). Хоча, ради об’єктивності, не можна виключати і того, що на цей негативний показник вплинула і недосконала норма КПК 2012 року, яка зобов’язує слідчих і прокурорів реєструвати всі без виключення заяви і повідомлення про злочини!
Блог