Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) в судовій практиці.

За суб’єктивним враженням, Верховний Суд все частіше приймає рішення, якими спрямовує судову практику з буквального тлумачення правових норм до розгляду справ з позиції відповідності конкретного правозастосування принципу верховенства права і загальним засадам законодавства, і навіть надає останнім перевагу, якщо за конкретних обставин справи правозастосування відповідало закону, але порушило базові принципи. Іншими словами, в спорі духу закону з буквою все частіше починає перемагати дух.

Яскравим прикладом такого рішення є постанова Верховного Суду від 25.03.2019 по справі №607/4316/17, в якій суд, поновлюючи іноземного студента на навчанні, встановив, що вищий навчальний заклад не отримав вчасно оплату за навчання, що є встановленою договором підставою для відрахування студента, незалежно від причин несплати. Проте, за конкретних обставин відрахування позивача не відповідало принципу верховенства права, а підхід вищого навчального закладу виявився формальним і порушив справедливий баланс між інтересами закладу та необхідністю захисту прав студента.

Іншим прикладом стає все більш частіше застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки).

Доктрина заборони суперечливої поведінки базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Доктрина venire contra factum proprium базується на принципі добросовісності.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

В судовій практиці дана доктрина найчастіше застосовується при вирішенні справ, в яких одна із сторін стверджує про неукладеність договору з підстав недосягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов, підписання договору не тією особою, яка повинна його підписати, несвоєчасної реєстрації договору тощо.

Фактичне застосування судами вказаної доктрини, хоча і без вказівки на неї, має давню історію.

Наприклад, в постанові Верховного Суду України від 10.02.2009 по справі №10/33/08 вказується: «Виконання спірного договору сторонами виключає можливість застосування до спірних правовідносин п. 8 статті 181 ГК України, відповідно до приписів якої визначення договору як неукладеного (такого, що не відбувся) може мати місце на стадії укладання господарського договору, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних його умов, а не за наслідками виконання договору сторонами».

Аналогічно в постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначається: «Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону».

Тобто, і раніше суди відмовляли сторонам у спробах визнати договори неукладеними у випадках, якщо ними вчинялись дії на виконання договору, проте без вказівки на норми права, якими це передбачено.