Для истребования земель прибрежной защитной полосы должен применяться исключительно негаторный иск

Переход от виндикационного к негаторногму иску как надлежащему способу защиты права собственности на земельные участки прибрежных зон обусловлен несоответствием виндикации самому объекту судебной защиты. Ведь речь идет о землях, которые согласно Конституции и отраслевым кодексам могут принадлежать по праву собственности только государству и территориальным общинам, пишет zib.com.ua

Боротьба за право?

Велика палата Верховного Суду в постанові від 7.04.2020 у справі №372/1684/14-ц підтвердила правову позицію щодо негаторного позову як належного способу захисту в спорах про повернення земельних ділянок прибережної захисної зони у власність держави або територіальних громад. У цій справі колегія суддів Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВП.

Напевно, боротьба за належний спосіб захисту не була б такою гострою, якби не поставали питання доказування й позовної давності у спорах про повернення ділянок прибережної захисної зони, що по-різному вирішуються в негаторних і віндикаційних спорах.

Багато таких спорів задавнені та «доказово слабкі», якщо керуватися логікою звичайного цивільного спору про захист права на нерухоме майно. Власне, на це й була спрямована вся «стратегія й тактика» масового незаконного захоплення земель прибережної зони, що мають особливий правовий режим, установлений законом.

Ситуація, коли конкретні справи розглядаються судами мало не десятками років і належний спосіб захисту права власності все ще є дискусійним, можлива саме тому, що це питання в судовій практиці донедавна вирішувалося без урахування найважливішого чинника — об’єкта судового захисту.

По-перше, це ділянки, безпосередньою підставою виникнення права власності на які є закон. Це саме той винятковий випадок, установлений ч.3 ст.11 Цивільного кодексу. Згідно з Конституцією (ст.13) право власності на землю та природні ресурси належить Українському народові. Галузевими кодексами чітко визначено, які саме землі не можуть передаватись у приватну власність (стст.83, 84 Земельного кодексу, стст.87, 88 Водного кодексу тощо). Законом визначено нормативну площу таких ділянок. Отже, можна вважати, що законодавець індивідуалізував такі землі на рівні закону.

Проте потрібно чітко розрізняти два випадки: коли землі прибережної захисної смуги можуть перебувати у володінні приватних осіб на належній правовій підставі (землі в населених пунктах) або не можуть за жодних умов.

У межах населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації та конкретних умов, що склалися (ст.60 ЗК та ст.88 ВК). Останнє вказує на ретроспективу правових підстав, тому поняття «умови, що склалися» не може застосовуватися щонайменше до відносин, які виникли після набуття чинності відповідними нормами. Містобудівна документація також має відповідати вимогам закону.

Практикою ВС підтверджено, що вимоги та обмеження, установлені в ст.60 ЗК та ст.88 ВК, стосовно нормативної площі захисних прибережних смуг у населених пунктах застосовуються. Так, Касаційний адміністративний суд у постанові від 15.01.2020 (справа №813/4060/17) дійшов висновку про неправомірність неврахування у містобудівних умовах та обмеженнях прибережної захисної смуги річки та водойми на ділянці з причини відсутності проекту землеустрою щодо встановлення такої смуги, а також водогосподарського паспорта та правил експлуатації водойми.

Читайте статтю: Особливості поділу нерухомого майна подружжя при розлученні – на кейсах з практики