«Аліменти» як викуп. Коли викрадення дитини перетворюють на бізнес-модель.

Аналіз наслідків малозначних справ на прикладі справи №234/800/22.

Дитина не може бути «товаром», а батьківська любов - предметом торгу. Коли ж заручником стає малюк, а державні інституції мовчать, приватна трагедія виростає у публічний злочин.

За даними ЄС-JUST, у 2025 р. зареєстровано 817 транснаціональних викрадень дітей; 62 % супроводжувалися позовами про аліменти. У 38 % із них суди відмовили саме через відсутність підтвердженого місця проживання дитини.

Для порозуміння подій необхідно звернутися до судової передісторії. Упродовж 2022–2025 років в Індустріальному районному суді м. Дніпропетровська розглядалася справа №234/800/22 про стягнення аліментів (незважаючи на те, що гроші сумлінно та самостійно платилися батьком безпосердньо на рахунок дитини, проте заявниця постійно блокувала рахунок, а банк постійно відкривав його наново, через що навіть було відкрито кримінальне провадження, а заявниця була сама зобов'язана виплачувати аліменти, оскільки не було і досі не встановлено, що дитина проживає з нею).

Рішенням від 18 березня 2025 року без належного повідомлення про дату засідання, суд позов задовольнив, стягнувши з відповідача аліменти в розмірі 1/4 частки з усіх видів доходу, а Дніпровський апеляційний суд постановою від 03 грудня 2025 року залишив рішення без змін.

Водночас обидва рішення були ухвалені в умовах, які викликають серйозні правові питання. Станом на момент розгляду справи дитина офіційно перебувала в розшуку. Місце її фактичного проживання жодним судовим рішенням, що набрало законної сили, встановлено не було. У Печерському районному суді м. Києва паралельно тривало провадження щодо визначення місця проживання дитини з батьком та сплати аліментів.

05 січня 2026 року батько подав касаційну скаргу до Верховного Суду. У скарзі та доданому стислому викладі підстав сформульовано п'ять ключових аргументів:

1. Фундаментальне питання права (п. «а» ч. 3 ст. 389 ЦПК): чи допускається стягнення аліментів без встановлення факту проживання дитини з одним із батьків та перевірки реального здійснення її утримання? Судами фактично створено практику, за якою аліменти можуть сплачуватися дорослій дієздатній особі, а не безпосередньо на дитину.
2. Позбавлення можливості спростувати встановлені обставини (п. «б»): рішення набули преюдиціального характеру щодо факту «проживання дитини з матір'ю», тоді як суди відмовили у дослідженні доказів відповідача та призначенні експертиз.
3. Суспільний інтерес та виняткове значення для скаржника (п. «в»): справа формує небезпечний підхід, за якого аліментні спори можуть використовуватися як інструмент процесуального та фінансового тиску.
4. Відступ від правових висновків Верховного Суду та порушення принципу lis pendens: апеляційний суд не врахував правових позицій ВС щодо необхідності встановлення фактичного місця проживання дитини, а також проігнорував наявність паралельних проваджень між тими ж сторонами.
5. Істотні порушення процесуального права: використання недосліджених і недопустимих доказів, зокрема «Акту про проживання» 2020 року, який у попередній справі №234/15380/21 Краматорського суду вже визнавався неналежним доказом; ігнорування клопотань про проведення експертиз; обмеження доступу скаржника до матеріалів справи та підписи під судовими рішеннями навіть не суддів, а невідомих осіб.

Відмова Верховного Суду - форма проти змісту.

19 січня 2026 року колегія суддів відмовила у відкритті касаційного провадження. Підставою відмови стала кваліфікація справи як «малозначної» відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 19 ЦПК України, яка відносить справи про стягнення аліментів до цієї категорії.

Але аргументи скаржника були по суті правильними. Суд не спростував змісту жодного з п'яти аргументів по суті. Відмова ґрунтувалася виключно на формальному критерії - процесуальній класифікації справи як малозначної. Між тим аналіз ухвали виявляє показову асиметрію між формою і змістом.

Щодо фундаментального значення (п. «а»). Суд зазначив, що заявник «не навів переконливих доводів стосовно того, в чому саме полягає фундаментальне значення». Проте питання про допустимість стягнення аліментів без встановлення місця проживання дитини - це не індивідуальний казус. Воно торкається тисяч сімей, де один із батьків переміщений або де дитина перебуває поза юрисдикцією - саме відсутність єдиного стандарту перевірки фактичного утримання і породжує подальші зловживання.