У спорах в яких держава є стороною зміна органу, що представляє її в тих чи інших правовідносинах не перериває перебігу строку позовної давності (ВС/КГС № 911/926/17 від 28.11.2018)

Фабула судового акту: Статтею 256 Цивільного кодексу визначено, що позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Нормами ч. 1 ст. 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже даною нормою законодавець фактично презюмує можливість та обов'язок особи знати про стан своїх майнових прав.

Важливим моментом також є і положення ст. 262 ЦК України згідно якої заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

У даній справі прокурор в інтересах держави в особі Держгеокадастру та державного підприємства звернувся до суду із позовом про визнання розпоряджень РДА про передачу земельних ділянок у власністю громадян.

Розглядаючи вказаний позов місцевий господарський суд у своєму рішення фактично констатував обґрунтованість вимог прокурора, але ж у задоволенні позову відмовив у зв’язку із пропуском останнім строку позовної давності, визначеного ст. 257 ЦК України.

Обґрунтовуючи такий висновок суд першої інстанції послався на правову позицію Великої Палати Верховного Суду викладену у постанові від 30.05.2018 у справі №367/2271/15-ц, відповідно до якої як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а також на усталену судову практику Верховного Суду щодо порядку обчислення строку позовної давності за позовами прокурорів, відповідно до якої положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. У випадку, коли прокурор у справі не є самостійним позивачем, а виступає в інтересах держави в особі конкретного органу, то строк позовної давності необхідно обраховувати з часу, коли саме відповідний орган довідався чи міг довідатися про порушення його права чи особу, яка його порушила (зокрема, постанови Верховного Суду від 11.07.2018 у справі № 912/3066/17, від 11.07.2018 у справі № 914/1886/17).

При цьому на думку місцевого та апеляційного господарських судів держава в особі Держгеокадастру, який є правонаступником Державного агентства земельних ресурсів, повинна була довідатись про факт прийняття спірних розпоряджень з моменту оформлення проектів землеустрою та видачі громадянам державних актів про право власності на земельні ділянки, тобто ще у 2011 році, оскільки саме до повноважень цього державного органу належить погодження та подальше збереження всіх проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, реєстрація державних актів про право власності на земельні ділянки а також ведення Державного земельного кадастру, який і містить усю інформацію щодо виділених земельних ділянок. Також і титульний володілець – державне підприємство не міг не знати про вибуття з його користування спірних земельних ділянок, оскільки саме він ще у 2010 році надав згоду на вилучення з його користування 4 га землі.

Такі рішення прокурором оскаржено у касаційному порядку з огляду на те, що на вимоги власника про витребування майна з чужого незаконного володіння за статтею 388 ЦК України не розповсюджується строк позовної давності.

З такими доводами Касаційний господарський суд не погодився.

У своїй постанові КГС вказав, що Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Порівняльний аналіз змісту термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.