«— Половина моя, половина наша!»
Остап Бендер, «Двенадцать стульев»
Основним показником справедливості і ефективності судової системи є однаковість судової практики. Хіба не є справедливим той суд, який застосовує однаково і незалежно від суб'єктного складу норми права до подібних правовідносин?
Щороку на різноманітних офіційних веб-сторінках Верховного Суду з’являються огляди основних позицій суду за минулий рік та коментарі суддів щодо них. Цілком зрозуміло, що Верховний Суд робить огляд лише тих судових справ та прийнятих в них рішень, які на їх думку є справедливими та поза розумним сумнівом важливими для правозастосовної практики. Проте, поза увагою «щорічних підсумків» залишаються деякі позиції Верховного Суду, щодо яких не можна з чистою душею говорити про їх правосудність.
У правовій спільноті діє презумпція законності та справедливості рішень вищої судової інстанції. Однак, чи діє така презумпція стосовно всіх судових рішень Верховного Суду під великим питанням.
Так, у 2020 році на розгляді Великої Палати Верховного Суду перебувала справа №916/667/18 за позовом бувшого учасника товариства до теперішніх учасників товариства про розірвання нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу корпоративних прав, укладеного між фізичними особами. При цьому, основним доводом позивача було те, що ним було виконано умови багатостороннього договору та передано свою частину корпоративних прав двом покупцям, однак останні не сплатили вартість придбаних ними корпоративних прав позивача. За тим договором також продавалась частка корпоративних прав того ж товариства, проте іншим продавцем іншим покупцям. Тобто, був один договір, декілька продавців та декілька покупців корпоративних прав, де одні діючи недобросовісно не виконали обов’язку з оплати.
Суди першої та апеляційної інстанцій на підставі аналізу наявних у справі доказів встановили факт того, що розрахунку за корпоративні права покупці не здійснили в будь-якій сумі, а відтак суди першої та апеляційної інстанцій дійшли одного висновку – оскільки позивачем було доведено відсутність факту розрахунків, а відповідачами цього не спростовано наявні всі підстави для задоволення позову.
Не погодившись з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій покупці корпоративних прав (відповідачі) подали касаційну скаргу, яка, як і вся позиція відповідачів, була заснована виключно на одному доказі – одному пункті договору купівлі-продажу про те, що розрахунки за договором нібито були проведені до моменту нотаріального посвідчення договору. При цьому, як вбачається зі змісту судових рішень, під час всього розгляду справи №916/667/18 відповідачі не надали жодного іншого допустимого та належного доказу на підтвердження розрахунків.
Ухвалою від 27.08.2019 р. ВС КГС розглядаючи справу №916/667/18 передаючи її на розгляд Великої Палати висловив намір відступити від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах ВС КЦС у справі № 308/13400/14-ц від 21.03.2018 р. та у справі № 361/558/15-ц від 17.04.2019 р., зазначивши, що умови навіть посвідченого нотаріусом договору про отримання оплати за товар, за відсутності інших належних та допустимих доказів, у тому числі документального підтвердження здійснення розрахунку, та за наявності заперечень однієї зі сторін щодо оплати, не є достатнім та допустимим доказом вчинення такої оплати. Тому вказані умови договору не можуть свідчити про беззаперечне виконання цього договору, про відсутність істотного порушення договору та про відсутність підстав для розірвання договору згідно зі статтею 651 ЦК України.
ВС КГС зауважив, що в силу ст. 74 ГПК України (ч. 1 ст. 81 ЦПК України) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а тому суд не вправі ухилятись від встановлення обставин та перевірки тих доводів, на які посилається позивач, з підстав лише наявності в договорі вказівки про здійснення покупцем оплати. Вважаємо, що така позиція є повністю логічною, відповідає змагальності судового процесу та принципу верховенства права.
Проте, як виявилось, зазначені принципи, нажаль, не завжди мають свого відображення у правозастосовній практиці Великої Палати Верховного Суду.
Блог