ВККСУ та вічна недовіра суддям

Судова реформа в Україні принесла низку оцінювань суддів, які власне тривають роками і частина суддів перебуває в невизначеному становищі всі ці роки, Верховний Суд при цьому вирішив узаконити таке становище.

Мова в цій статті буде присвячена постановам Великої Палати Верховного суду у змісті яких є наступні висновки:

«…Оскільки процедура кваліфікаційного оцінювання, підбиття її підсумків (у ВККС) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною кваліфікаційного провадження.

Звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах кваліфікаційного провадження ВРП перевіряє вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення обставин, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об`єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов`язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.

ВРП може ухвалити рішення про відмову в задоволенні подання про звільнення судді з посади. У цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення.

Отже, визначальними та остаточними висновками у межах кваліфікаційного оцінювання щодо підтвердження або непідтвердження суддею здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді є саме висновки ВРП, які можуть спричиняти настання певних правових наслідків для судді, а не рішення ВККС, яке власне має рекомендаційний характер для ВРП…»

Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у постановах по справі №990/127/24 від 27.02.2025 року, №990/36/25 від 23.10.2025 року, однак такі висновки містять в собі набагато більше ризиків, ніж блага у формі процесуальної економії.

По-перше, жодна норма національного законодавства не містить такого поняття як «кваліфікаційне провадження», жоден закон не передбачає ні його етапів, ні його процедури, ні його змісту, тому вжите ВП ВС формулювання «кваліфікаційне провадження» не узгоджується з національним законодавством, це виключно придумана судом конструкція.

По-друге, Закон України «Про судоустрій та статус суддів» містить чіткий та виключний перелік рішень ВККС про рекомендацію, які визначені в ст. 79-5 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», в той час, як відповідно до ст. 88 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» за наслідками оцінювання ВККС приймає саме рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді, і знову ж таки жодна інша норма законодавства не передбачає, що рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді є рекомендацією, вказаний висновок про рекомендаційний характер зроблено безвідносно до конкретно визначеної норми законодавства.

По-третє, жодна норма національного законодавства навіть з урахуванням законодавчих змін від 30.12.2023 року не вказує на те, що рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення після перегляду ВРП, тобто такі висновки суду не мають під собою правових підстав.

Крім того, такі висновки суду здійснено без врахування вже існуючих випадків, коли після рішення ВРП, ВККС було прийнято повторно рішення про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді, де якраз і вбачається, що ВККС враховує свої ж висновки по попередньому рішенню, тобто сама ВККС не вважає, що її рішення втрачають юридичну силу, але лише оцінює їх по-іншому або враховує додаткові відомості, які виникли вже навіть після перегляду ВРП, тобто збільшується додатково період оцінювання.