Розкладені на підлозі пачки готівки. Фрагмент прослуханої розмови в офіційному Telegram-каналі. Фотографія чужої спальні. Усе це зʼявляється в публічному просторі за місяці, а іноді за роки до того, як суд скаже перше слово. Український процесуальний закон такої процедури не знає. Історія цього прийому знає його надто добре.
Сцена, яка стала звичною
10 листопада 2025 року Національне антикорупційне бюро оприлюднило аудіозаписи розмов у справі «Мідас», а разом з ними фотографії з обшуків, на яких видно сумки, заповнені готівкою в євро та гривнях. За даними самого Бюро, оприлюднені фрагменти походять з масиву в тисячу годин записів, зібраного за понад пʼятнадцять місяців роботи. Через два місяці, 14 січня 2026 року, аудіозаписи розмов супроводжували вже повідомлення НАБУ і САП про підозру керівниці депутатської фракції. 19 і 20 серпня 2026 року так само оприлюднили фрагменти перехоплених розмов у справах «Форест Гамп» і «Феміда», а 20 серпня до них додався ще й фоторепортаж з обшуків, де в кадрі знову великі суми готівки.
Було б помилкою вважати це особливістю одного органу. 21 липня і 22 серпня 2025 року Служба безпеки України оприлюднювала аудіозаписи розмов у справі керівника одного з міжрегіональних управлінь детективів НАБУ Руслана Магамедрасулова. 20 травня 2026 року Генеральний прокурор Руслан Кравченко опублікував у Telegram фотографії вилученого під час обшуків у керівників обласних управлінь Національної поліції, де в кадрі шість елітних автомобілів, пʼять швейцарських годинників, зброя і готівка на понад 22,6 млн грн. У жовтні 2024 року, після обшуків Державного бюро розслідувань у справі керівниці Хмельницького обласного центру медико-соціальної експертизи, мережею розійшовся кадр із її чоловіком на ліжку, засипаному доларами, і хто саме зробив це зображення публічним, достеменно не встановлено. А в грудні 2025 року в Telegram-каналах опинилися інтимні фотографії голови правління Центру протидії корупції Віталія Шабуніна, вилучені з його телефона під час обшуку.
Найкраще суть проблеми показує один епізод. 8 серпня 2025 року НАБУ і САП публічно закликали СБУ оприлюднити матеріали у справі проти працівників Бюро, а директор НАБУ Семен Кривонос заявив, що проситиме дозволу опублікувати ці матеріали, бо не вбачає підстав приховувати їх «від суспільства, колективу та міжнародних партнерів». СБУ відповіла, що «матеріали досудового розслідування становлять таємницю слідства», а весь масив доказової бази буде надано «виключно суду» в порядку, передбаченому процесуальними нормами. Через три місяці НАБУ саме оприлюднило плівки у справі «Мідас». Виходить, що кожен орган посилається на таємницю слідства, коли розслідують його, і на суспільний інтерес, коли розслідує він, а це надійна ознака того, що перед нами не правова позиція, а тактика.
Чого немає в Кримінальному процесуальному кодексі
Почати варто з того, що заборона розголошення вбудована в саме визначення негласних слідчих дій. Частина перша статті 246 КПК визначає їх як дії, «відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню», за винятком випадків, передбачених самим Кодексом. Далі закон послідовно звужує коло тих, хто взагалі може дізнатися про результати. Стаття 253 зобовʼязує прокурора або за його дорученням слідчого письмово повідомити про факт і результати НСРД осіб, конституційні права яких тимчасово обмежувалися, а також підозрюваного та його захисника, і зробити це протягом дванадцяти місяців з дня припинення таких дій, але не пізніше звернення до суду з обвинувальним актом. Стаття 254, навпаки, покладає заборону розголошення на всіх, кому ці відомості стали відомі внаслідок ознайомлення з матеріалами в порядку статті 290, тобто вже наприкінці розслідування, а частина третя цієї ж статті забороняє навіть виготовлення копій протоколів НСРД і додатків до них до прийняття рішення про розсекречення. Замикає конструкцію стаття 256, яка називає єдиним легальним каналом використання результатів НСРД доказування.
Наскільки послідовно закон обходиться з цими матеріалами, видно навіть із долі тих відомостей, які провадженню зрештою не знадобилися. Частина перша статті 255 КПК зобовʼязує невідкладно знищити речі й документи, які прокурор не визнав необхідними для подальшого розслідування, а частина друга забороняє використання саме цих матеріалів «для цілей, не повʼязаних з кримінальним провадженням, або ознайомлення з ними учасників кримінального провадження чи будь-яких інших осіб». Якщо закон окремо піклується про долю відомостей, які виявилися для справи зайвими, то тим більше він не має на увазі, що матеріали, які лишаються в провадженні, можна показувати публіці.
Норми, яка дозволяла б оприлюднення цих матеріалів для громадськості, у КПК немає взагалі. Стаття 222, на яку зазвичай посилаються, регулює зовсім інше, а саме дозволяє розголошувати відомості досудового розслідування «лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим», і покладає на слідчого та прокурора обовʼязок попередити про заборону розголошення тих осіб, яким ці відомості стали відомі у звʼязку з участю у провадженні. Іншими словами, це норма про дозвіл третім особам, а не про самодозвіл органу. До того ж для НСРД діє спеціальний і суворіший режим статей 246, 254 і 255, який має пріоритет перед загальним правилом статті 222.
Галузеве законодавство приводить до того самого висновку. Частина четверта статті 9 Закону «Про Національну поліцію» дозволяє поліції оприлюднювати інформацію з обмеженим доступом «лише у випадках та в порядку, визначених законом», однак закону, який визначав би такі випадки і порядок для матеріалів кримінального провадження, не існує. Стаття 6 Закону «Про прокуратуру» зобовʼязує органи прокуратури інформувати суспільство про свою діяльність не менш як двічі на рік, але це звітність про роботу органу, а не повноваження публікувати матеріали конкретної справи.
Окремо варто спинитися на Законі «Про Національне антикорупційне бюро України», бо саме на нього посилаються найчастіше. Стаття 30 цього Закону називається «Забезпечення прозорості в діяльності Національного бюро», і йдеться в ній зовсім не про плівки. Частина перша зобовʼязує Бюро регулярно інформувати суспільство про свою діяльність та оприлюднювати інформацію «в порядку, передбаченому Законом України «Про доступ до публічної інформації». Але саме цей Закон відносить відомості, зібрані в процесі оперативно-розшукової діяльності, до службової інформації (пункт 2 частини першої статті 9), а трискладовий тест частини другої статті 6 є підставою для обмеження доступу на запит, а не дозволом володільцеві публікувати такі відомості з власної ініціативи. Частина друга статті 30 зводиться до піврічних звітів, які оприлюднюються не пізніше 10 лютого і 10 серпня. Частина третя перелічує те, доступ до чого обмежити не можна, і цей перелік вичерпний: загальний бюджет Бюро, його компетенція, основні напрями діяльності та притягнення до відповідальності працівників самого Бюро. Матеріалів конкретних проваджень у ньому немає.
Блог