Відступлення права вимоги або факторинг: основні відмінності

В роботі кожного суб’єкта господарювання мабуть траплялись недобросовісні контрагенти, які відмовлялись розраховуватись за вже поставлений товар або платити іншу заборгованість. І тут виникає питання, що робити з дебіторською заборгованістю – звертатись до суду і для цього залучати сторонніх фахівців (якщо на підприємстві відсутній штатний юрист), без гарантії фактичного стягнення коштів та додатковими витратами (судовий збір і т.п.) або з дисконтом продати «проблемний актив» шляхом відступлення права вимоги і отримати у короткі строки хоча і не повну суму, але якісь оборотні кошти.

Так, нормами статті 512 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України) передбачено, що Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). При цьому, статтею 516 ЦК України визначено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Здавалося б все зрозуміло – правочин щодо відступлення права вимоги передбачений прямими нормами чинного цивільного законодавства і на практиці була сформована усталена та єдина судова практика з даних правовідносин.

Однак, стабільність та прогнозованість правового регулювання інституту відступлення права вимоги була порушена доволі сумнівною правовою позицією Верховного Суду України, яка наведена, зокрема, у постановах №3-226гс16 від 13.04.2016 р. та №3-254гс16 від 25.05.2016 р.

ВСУ скасував рішення трьох інстанцій та направив справу на новий розгляд зробивши висновок, що аналіз змісту договору відступлення права вимоги свідчить, що він містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), оскільки за його за умовами відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника). Разом із тим щодо суб'єктного складу таких правовідносин частина третя статті 1079 ЦК визначає, що фактором може бути виключно банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Із посиланням на наведені судові акти Верховного Суду України боржник за договором звернувся до Господарського суду м. Києва з позовом про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги.

Представляючи інтереси Відповідача (Нового кредитора) по даній справі у відзиві на позов я послався на наступні обставини:

Частиною першою ст. 1077 ЦК України встановлено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договір цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.