Відкриття та оформлення спадщини: проблеми реалізації

Спадщина - це, по суті, перехід різних прав та обов'язків від померлої людини до інших осіб - його спадкоємцям. Успадкувати можна не лише майно і права, але і борги та обов'язки спадкодавця.

Інститут спадкування є чи не найдавнішим правовим явищем людства. Починаючи з потестарного суспільства він пройшов декілька етапів свого становлення і нині регламентує механізм реалізації спадкоємцями їхніх прав на отримання належної частки спадщини. Інститут спадкування є складовою частиною спадкового права, під яким вітчизняні науковці розуміють сукупність встановлених державою норм, що регулюють відносини з приводу переходу визначених законом цивільних прав і обов’язків фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) у порядку правонаступництва [1, с. 118].

Як підгалузь цивільного права спадкове право встановлює підстави спадкування, час і місце відкриття спадщини, порядок складання та внесення змін до заповіту, причини його анулювання, умови прийняття спадщини чи відмови від неї, визначає черговість спадкоємців та їх відповідальність за борговими зобов’язаннями спадкодавця.

В Україні правовому регулюванню спадкування присвячена книга 6 Цивільного кодексу (далі ЦК), яка, окрім загальних положень, визначає види спадкування, процедуру реалізації права на спадок, процес оформлення спадщини, а також регламентує порядок укладення спадкового договору [2].

Реалізації спадкових прав передує момент відкриття спадщини, що передбачає настання тих юридичних фактів, якими обумовлюється виникнення спадкових правовідносин. Відкриття спадщини є точкою відліку, з якої спадкоємці закликаються до спадкування. До її настання ніхто не може претендувати на спадок. Окрім того, з моменту відкриття спадщини розпочинається перебіг строку позовної давності, який за загальним правилом становить три роки.

Відповідного до чинного законодавства, спадщина відкривається після смерті фізичної особи – спадкодавця чи внаслідок оголошення громадянина померлим у судовому порядку (ст. 46, 47 ЦК) [2]. Настання одного із означених фактів є необхідною умовою виникнення спадкових правовідносин, проте не є достатньою для реалізації спадкових прав у його правонаступників. Для виникнення останніх окрім летального випадку спадкодавця необхідна наявність і інших юридичних фактів: спорідненості, утримання, заповіт тощо.

Натомість, смерть фізичної особи чи оголошення її померлою у судовому порядку є єдиною причиною для відкриття спадщини, яка невід’ємно пов’язана із двома юридичними фактами – часом і місцем відкриття спадку. Без визначення останніх реалізація спадкових прав буде неможливою. Відтак, пропонуємо розглянути особливості встановлення даних юридичних явищ.

Часом відкриття спадщини вважається день смерті спадкодавця. Його настання засвідчується відповідним документом, який, залежно від обставин летального випадку, видається різними державними інстанціями, зокрема: органами реєстрації актів цивільного стану, Міністерством оборони (на випадок смерті військовослужбовця) чи рішенням суду про оголошення особи померлою. В останньому випадку днем смерті буде день набрання рішення законної сили, якщо інше не передбачено судом.

Не менш важливе значення має другий юридичний факт – місце відкриття спадщини. Так, відповідно до ч. 1, ст.1221 ЦК – це останнє місце проживання спадкодавця, тобто житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживала постійно, переважно або тимчасово [2].

Погоджуючись із вітчизняним науковцем О. Неліним, означена норма не є досконалою, адже останнє місце проживання може бути тимчасове і не завжди співпадатиме із місцем знаходження спадкового майна [3, с. 179 – 180]. До прикладу: якщо спадкодавець помер перебуваючи у відряджені, на навчанні або в місцях позбавлення волі. Подекуди на практиці трапляються випадки, коли не можливо встановити місце останнього проживання померлого. Саме тому законодавцю доцільно було б переглянути дану правову норму, змінивши її на «останнє постійне місце проживання», тобто населений пункт, де громадянин постійно чи переважно проживав. Розпочинати процес відкриття спадщини та оформлювати спадкові права значно зручніше в тому місці, де фізична особа постійно проживала, тому що саме там (як правило) буде знаходитись більша частина його майна.