З боку кредиторів завжди мали місце спроби визнати недійсними правочини по відчуженню майна їх боржниками, що особливо стосується дарування цінного майна близьким родичам боржників. І якщо раніше судова практика була однозначною: за відсутності арештів, обтяжень чи заборон відчуження, накладених, наприклад, ухвалою суду про забезпечення позову, постановою виконавця про арешт майна боржника тощо, боржники мали можливість вільно розпоряджатись своїм необтяженим майном, то проведений нами аналіз більше 70 постанов новоствореного Верховного Суду України за 2018-2021 роки викликав глибоке занепокоєння виявленою прямо суперечливою новою практикою непоодинокого визнання недійсними договорів дарування боржниками не обтяженого нічим майна як «фраудаторних правочинів», які порушують «загальний принцип добросовісності, передбачений цивільним законодавством», що фактично можна назвати нормотворчістю з боку Верховного Суду, тому що такі правочини в більшості випадків не підпадають під конструкцію фіктивності, і немає жодної конкретної порушеної норми закону при їх укладанні, яка не була б оціночною категорією.
Більшість позовів у таких справах заявляють фінансові установи, у тому числі правонаступники ліквідованих банків за кредитами в іноземній валюті, вимоги за якими на даний час настільки зросли, що надані раніше забезпечення не покривають нарахованої кредиторами суми заборгованості.
Наприклад, у нашій справі фінансова компанія придбала право вимоги за кредитним договором, що було окремо оцінено у 81 244 грн., і продано АТ «Надра Банк» з аукціону у лоті з 215 кредитних портфелів забезпечених іпотеками в середньому за 59 635 грн. кожний, всі разом за 12 821 660 грн. Натомість лише до «нашого» боржника було пред’явлено вимогу про сплату суми заборгованості 175 443,22 дол. США, еквівалент приблизно 4 736 961 грн., за наявності забезпечення виконання його зобов’язань іпотекою двокімнатної квартири у м. Києві та поруками 2 осіб. Тобто, фінансова компанія пред’явила позичальнику вимогу сплати суми, яка більш ніж у 80 разів перевищує суму, яку сплатив за право вимоги сам новий кредитор, придбавши право вимоги за 1,25% суми боргу (59 635 : (175 443,22 * 27) = 0,0125).
При таких сумах заборгованості кожного боржника продаж Фондом гарантування вкладів 215 забезпечених кредитів за таку сміховинну суму більше схожий на схему надзбагачення власників та інвесторів групки фінансових компаній за рахунок нівелювання інтересів вкладників банку та держави, яка протягом багатьох років не вжила жодних заходів для самостійного стягнення такого боргу хоча б за рахунок забезпечення, як і самих боржників, з яких ніхто б не відмовився викупити право вимоги по своєму кредиту за 1,25%. Подібні дисконти при заміні кредиторів між фінансовими компаніями, а насамперед – при продажі кредитних портфелів ліквідовуваних банків, - є звичайною практикою, що, на нашу думку, має бути предметом перевірки антикорупційними та правоохоронними органами.
Вбачаючи, що вартості іпотечної квартири та фінансових можливостей боржника і 2 поручителів може бути недостатньо для погашення нарахованих 175 443 доларів «віртуальної» заборгованості, фінансова компанія звернулась до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування нашим клієнтом належного йому на праві власності житлового будинку (дачі, придбаної не за кредитні кошти) його доньці, посилаючись на те, що такий договір є «фраудаторним правочином», «фіктивним правочином», та висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).
За фактичними обставинами справи № 369/11268/16-ц боржник, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно на користь своїх дітей, знав про вирок суду, що набрав законної сили, яким стягнуто з нього на користь банку суму боргу, на момент дарування було відкрито виконавче провадження, тому боржник міг передбачити негативні наслідки для себе.
Надаючи аналіз застосуванню норм права Велика Палата у справі № 369/11268/16-ц зазначила наступне:
«Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Блог