Проблеми зборів за приватне копіювання та репрографію

Всі ми колись придбавали техніку чи носії інформації, але мало хто при цьому замислювався, що до вартості такого обладнання входять платежі, які ніхто не знайде у Податковому або у інших кодексах. Так, наприклад, купивши флешку, ви сплатили збір у розмірі 0,75% від митної вартості такого товару. За придбання мобільного телефону або планшету доведеться віддати 0,15%, ноутбуку – 0,2%. MP3-плеєр обійдеться в 1% від митної вартості. Перелік таких товарів налічує 33 товарні позиції, а зазначені відсотки у найближчий час можуть бути збільшени у 3 - 4 рази.

Зрозуміло, в межах однієї покупки це невелика сума (доволі спірне висловлючвання), але ж не треба забувати про інші обов’язкові податки та збори, які входять до вартості товару. У сукупності ці платежі сприяють «сірому імпорту», оскільки такі товари неофіційно звільняються від сплати як податків так і збору з приватного копіювання та, зрозуміло, мають більш привабливу для споживача цінову пропозицію.

Але, все за порядком.

Збір за приватне копіювання - це компенсація, що утримується з покупців обладнання на користь авторів (правовласників) у зв'язку з ймовірністю втрати останніми авторської винагороди або її частки внаслідок неможливості достовірно підтвердити або спростувати факт використання відповідних творів при копіюванні в домашніх умовах.

Таке формулювання напевно не сподобається правовласникам та організаціям колективного управління (ОКУ), але воно повною мірою відображає не тільки безпідставність такого збору, а й в окремих випадках підкреслює його незаконність, оскільки стягнення збору з обладнання або носіїв, які фактично не будуть використовуватися для приватного копіювання, є неправомірним.

Взагалі, право на винагороду за вільне відтворення фонограм і аудіовізуальних творів в особистих цілях (приватне копіювання) не є винаходом «українських реформаторів». Таке право сформувалося відповідно до положень Бернської (1886р.) та Римської конвенцій (1961р.), а також ряду інших міжнародних угод. Винагорода за вільне відтворення фонограм і аудіовізуальних творів в особистих цілях має компенсаційний характер та виплачується правовласникам за рахунок коштів, які повинні бути сплачені виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, які використовуються для такого відтворення (наприклад у Польщі, Румунії, Німеччині, Італії, Бельгії), або тільки з «чистих носіїв» (наприклад в Австрії, Франції, Данії, Нідерландах, Швеції).

Збір, розподіл і виплату належної правовласникам винагороди за відтворення примірників творів та об'єктів суміжних прав в особистих цілях, як правило, здійснюють організації колективного управління.

Першими державами, які ввели право на отримання винагороди за вільне відтворення фонограм і аудіовізуальних творів в особистих цілях були Німеччина (1965 р), Австрія (1980 г.) і Угорщина (1982 г.).

У свою чергу, Великобританія, Ірландія, Мальта, Люксембург та інші країни відмовились від запровадження такого виду збору.

У 2011 році Нідерланди намагалися скасувати систему зборів за приватне копіювання, але зіткнулися з критикою представників Євросоюзу. Більш активну та жорстку позицію у цьому питанні зайняла Іспанія, яка у 2012 році скасувала збори, не зважаючи на тиск ЄС.

В Австралії збір за вільне відтворення аудіовізуальних творів в особистих цілях взагалі було визнано неконституційним (справа «Асоціація австралійських виробників магнітних стрічок проти Співдружності»). Одним з аргументів скасування стало те, що платіж має всі характеристики податку, а адміністрування такого «податку» ОКУ є неприпустимим.