«Умоцований», «прокуратор», «присяжний повірений»: термінологія в історії адвокатури

Професія адвоката має давню історію, яка на українських землях розвивалася у тісному зв’язку з політичними та правовими трансформаціями. У різні історичні періоди, залежно від державного устрою, правової системи та мовної традиції, змінювались і терміни, якими позначали цю професію. У цій статті розглянемо, які слова вживались на українських землях для означення професії адвоката протягом історії.

У період України-Русі (кінець IX — середина XIII ст.) сучасного поняття «адвокат» у нашому розумінні ще не існувало, як не було і розвиненої юридичної професії. Проте функції, подібні до адвокатських, частково виконували деякі особи, і в джерелах того часу трапляються назви, які можна вважати прообразами адвоката. Зокрема, «повірений» — це була особа, якій інша особа доручала вести справи в суді або представити її інтереси. Це слово закріпилось і побутувало в литовсько-польському періоді. «Повіреними» могли бути як приватні особи, так і представники дружини чи старшини.

«Посадник» або «тисяцький» — це були чиновники, однак іноді вони могли брати участь у розгляді справ і виступати як «захисники» або «порадники» сторін, особливо у справах бояр чи купців.

Поняття «судовий друг» трапляється вже у пізніших джерелах, але, можливо, побутувало й у період України-Русі. Людина, яка підтримувала сторону в суді, отримувала такий статус. Це могли бути родичі або ті, хто мав певний авторитет. Основним джерелом наших знань про правову традицію давньоруського періоду є «Руська правда» і в ній немає чітко визначеної ролі адвоката. Судові процеси відбувалися усно, тому особи, які вміли добре говорити, могли виступати на захист іншого, не будучи юристами за фахом. Судовий захист, як інституція, ще не був формалізований, тому «адвокати» діяли радше на основі соціального авторитету, домовленостей чи родинних зв’язків.

Таким чином, в добу України-Русі не існувало слова «адвокат», але функції захисника або представника могли виконувати «повірені», «судові друзі», а іноді навіть представники адміністрації. Назви не були сталими, а роль таких осіб визначалася традицією, звичаями та потребами конкретної справи. У Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій, куди входили українські землі, судочинство відбувалося польською, латинською або староукраїнською (руською) мовами. У цей час з’являються терміни:

прокурáтор (від лат. procurator) — особа, уповноважена вести справу іншої людини в суді;

адвокáт — запозичення з латини через польську (лат. advocatеs — прикликаний, від лат. advoco — запрошую);

патрон — слово використовувалось у значенні «заступник» або «захисник».

Перша згадка про прокураторів у львівських актових книгах датується ще 4 листопада 1383 р. Саме цей термін характеризував розвиток міської адвокатури у Галичині, яка у 40-х роках XІV століття була приєднана до Польщі. Отже, у Королівстві Польському прокуратор був повіреним або представником когось у суді. У джерелах XІV століття зустрічаються procuratorеs regis — прокуратори короля, які представляли монарха в судах.

У польській історіографії стверджується, що у XII столітті в усіх документах уже чітко зазначається термін «адвокат».

Адвокатура відіграла важливу роль у культурному житті українського суспільства литовсько-польської доби. Зародившись у часи докорінних політичних та економічних реформ XVI століття та знайшовши своє правове закріплення у Литовських Статутах, інститут адвокатури був покликаний до життя, передусім, необхідністю захисту господарських прав шляхти в умовах пожвавлення економічних відносин.