Ухвала КГС ВП від 28.03.2018 року у справі №32/563

УХВАЛА

06 червня 2018 року

м. Київ

Справа № 32/563

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Сухового В.Г.,

розглядаючи касаційні скарги заступника прокурора міста Києва та Київської міської ради

на постанову Київського апеляційного господарського суду у складі Отрюха Б.В. - головуючого, Тищенко А.І., Михальської Ю.Б. від 08 лютого 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва у складі Хрипуна О.О. від 24 грудня 2008 року

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Рибалка"

до:
1. Київської міської ради, 2. Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації)

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - товариства з обмеженою відповідальністю "Скай Тур"

та за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Державного агентства земельних ресурсів України

про визнання укладеним договору оренди землі,

за участю представників сторін:

позивача - не з'явився

відповідача 1 - Власенко І.І.

відповідача 2 - Трохлюк А.М.

прокуратури - Клюге Л.М.

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - не з'явився

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - не з'явився

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 2 квітня 2018 року прийнято до провадження касаційні скарги заступника прокурора міста Києва та Київської міської ради на постанову Київського апеляційного господарського від 08 лютого 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 24 грудня 2008 року.

Під час підготовки справи до розгляду, суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційними скаргами, встановив наступне.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.12.2008, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.02.2018, позов задоволено, визнано право ТОВ "Торговий дім "Рибалка" на оренду земельної ділянки на вул. Центральній, 12-А у м. Києві згідно з проектом відведення; визнано укладеним договір оренди земельної ділянки для експлуатації та обслуговування нежилих приміщень за вказаною адресою між позивачем та Київською міською радою в редакції позивача з моменту набрання чинності судовим рішенням; зобов'язано Головне управління земельних ресурсів зареєструвати договір оренди земельної ділянки у встановленому порядку.

Судові рішення мотивовані тим, що позивач є власником розташованого на спірній земельній ділянці нерухомого майна та з метою оформлення права користування земельною ділянкою звернувся до Київської міської ради, якою було надано згоду на розробку проекту відведення земельної ділянки. На виконання статті 123 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) позивачем було виготовлено проект землеустрою та погоджено його у встановленому порядку. У зв'язку з чим позивач у 2008 році звернувся до Київської міської ради з пропозицією укладення договору оренди земельної ділянки, надіславши для підписання два примірники відповідного договору. Отже, позивач вчинив всі необхідні дії з метою оформлення права користування земельною ділянкою під належною йому нерухомість, проте відповідач-1 безпідставно ухиляється від укладення відповідного договору, чим порушує права позивача на користування земельною ділянкою.

Не погоджуючись із указаними судовими рішеннями, заступник прокурора міста Києва та Київська міська рада звернулися з касаційними скаргами, доводи яких зводяться до посилань на неправильне застосування судами положень частини 1 статті 124 Земельного кодексу України, згідно з якою надання земельних ділянок комунальної власності у користування відбувається виключно на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування, а зобов'язання відповідача-1 укласти договір оренди землі без наявності його волевиявлення у формі відповідного рішення є втручанням суду у виключну компетенцію орану місцевого самоврядування, як розпорядника земель територіальної громади.

Розглянувши доводи та аргументи касаційних скарг разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність передачі вказаної справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі пункту 7 частини 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Так, у постанові Верховного Суду України від 17 січня 2011 року у справі № 35/390 за подібних правовідносин та предмета спору судом висловлено правову позицію щодо застосування приписів статті 116 та частини 1 статті 124 Земельного кодексу України при вирішенні спору про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки комунальної власності та зазначено, що визнання судом укладеним договору оренди земельної ділянки за відсутності рішення органу місцевого самоврядування про передачу позивачу цієї ділянки в оренду є порушенням виключної компетенції органу місцевого самоврядування на розпорядження землями від імені народу України.

У той же час статтею 123 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) надання земельних ділянок юридичним особам у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок, які погоджуються із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подаються до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і, в межах своїх повноважень, визначених статтею 123 Земельного кодексу України, приймають рішення про надання земельної ділянки.

У даній справі судами встановлено, що органом місцевого самоврядування було надано дозвіл на розробку позивачем проекту відведення земельної ділянки, який останнім розроблено та погоджено у встановленому порядку з відповідними органами, що і стало підставою для звернення позивача до органу місцевого самоврядування з метою оформлення права користування земельною ділянкою. Тобто у даному випадку позивачем добросовісно вчинено всі необхідні дії з метою оформлення права користування земельною ділянкою під належною йому нерухомістю, а надання відповідачем-1 дозволу на розробку відповідного проекту землеустрою може свідчити про наявності волі органу місцевого самоврядування на передачу земельної ділянки у користування.

У той же час таке звернення особи після оформлення всіх необхідних документів не мало наслідком реалізацію органом місцевого самоврядування своїх повноважень щодо прийняття відповідного рішення про надання земельної ділянки в оренду, що відповідно до частини 1 статті 124 Земельного кодексу України є єдиною підставою для укладення відповідного договору оренди земельної ділянки.

При цьому частина 3 статті 125 Земельного кодексу України містить пряму заборону використання земельної ділянки без одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації, тобто бездіяльність органу місцевого самоврядування щодо прийняття відповідного рішення неминуче призводить до порушення прав позивача.

Так, частиною 9 статті 124 Земельного кодексу України передбачено можливість оскарження до суду відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки у користування або залишення клопотання без розгляду. Виходячи зі змісту вказаної правової норми та вимог статті 16 ЦК України, таке оскарження можливе шляхом ініціювання зацікавленою особою (власником нерухомості) позовного провадження про визнання незаконними бездіяльності органу місцевого самоврядування. Проте в контексті вищенаведеного такий спосіб захисту права є неефективним у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки не може забезпечити поновлення прав позивача внаслідок його невідповідності змісту порушеного права та характеру спірних правовідносин.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини засіб захисту, що вимагається статтею 13 Конвенції повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005, заява № 38722/02).

Отже, враховуючи вищенаведене у сукупності, колегія суддів вважає за можливе відступити від правового висновку Верховного Суду України щодо застосування статті 116 та частини 1 статті 124 Земельного кодексу України до спірних правовідносин, викладеному у постанові Верховного Суду України від 17 січня 2011 року у справі № 35/390.

За таких обставин у силу приписів пункту 7 частини 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Керуючись пунктом 7 частини 1 розділу XI "Перехідні положення", статтями 234, 302, 303, 314 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Справу № 32/563 разом з касаційними скаргами заступника прокурора міста Києва та Київської міської ради на постанову Київського апеляційного господарського суду від 08 лютого 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 24 грудня 2008 року передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Суховий В.Г.