Анотація. У даній статті аналізується судова практика оскарження рішень третейських судів позичальниками за споживчими кредитами на основі практики Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховного Суду України.
Аннотация. В данной статье анализируется практика обжалования решений третейских судов истцами по потребительским кредитам на основе практики Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению гражданских и уголовных дел и Верховного Суда Украины.
Вступ. Актуальність питання оскарження рішень третейських судів вже давно підтверджена реаліями сьогодення, в зв'язку з проблемою зловживань щодо прийняття ними рішень всупереч нормам чинного законодавства та значними законодавчими перепонами в оскарженні таких рішень.
Постановка проблеми. Проблемними є питання недосконалості законодавчої бази та вільного трактування вищими судовими інстанціями країни окремих законодавчих актів, здебільшого не на користь споживачів фінансових послуг, що є об’єктом численних дискусій, в яких обговорюються питання як теоретичного, так і практичного характеру.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Окремі питання оскарження рішень третейських судів були предметом дослідження таких авторів, як Ю. Притика[1], А. Потьомкін[2], А. Дмитрієв[3]. Вказані науковці та фахівці в галузі права зазначали в своїх публікаціях про проблемні питання оскарження рішень третейських судів та складнощі в реалізації принципу доступності до правосуддя. Більш того, з посиланням на позицію Конституційного Суду України, висловлену в рішенні від 10.01.2008 р. №1-рп/2008, наведені автори вказували, що третейські суди взагалі не здійснюють правосуддя, а їх рішення не є актами правосуддя. Утім, з огляду на те, що практичні питання оскарження рішень третейських судів на сьогоднішній день, все-таки, напряму залежить від позиції Верховного суду України, вважаю за необхідне приділити увагу стану законодавчого та правозастосовного визначення підвідомчості у справах за участю споживачів банківських послуг та оскарження відповідних рішень третейських судів, з посиланням на правові позиції найвищої судової інстанції країни.
Мета цього дослідження – проаналізувати законодавчу базу та судову практику оскарження рішень третейських судів позичальниками за споживчими кредитами на основі практики Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховного Суду України.
Виклад основного матеріалу дослідження. Законодавство передбачає підстави для оскарження рішень третейських судів. Так, частиною 3 ст. 51 Закону України від 11 травня 2004 р. №1701-IV «Про третейські суди» (далі – Закон №1701-IV) встановлено, що рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване лише з таких підстав: 1) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 3) третейську угоду визнано недійсною компетентним судом; 4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16-19 цього Закону; 5) третейський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у справі.
Аналогічні підстави для скасування рішення третейського суду встановлені ст. 3895 ЦПК України.
Законом України від 3 лютого 2011 р. №2983-VI «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» (далі – Закон № 2983-VI) ч. 1 ст. 6 Закону № 1701-IV доповнено п. 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Для з’ясування питання, хто є споживачем послуг банку, доцільно послатись на п. 22 і п. 23 ст. 1 Закону України від 12.05.1991 р. №1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», згідно з якими споживач – це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника, а споживчий кредит – кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Тобто, споживчим слід вважати кредит, який наданий фізичній особі на цілі, безпосередньо не пов'язані зі здійсненням підприємницької діяльності або виконанням обов'язків найманого працівника (купівля квартири, транспортного засобу, побутової техніки і т.п.).
Блог