Встановлення позовної давності зумовлене низкою обставин, зокрема міркуваннями забезпечення стабільності цивільного обороту, подоланням невизначеності у правовідносинах. Крім того, при встановленні позовної давності законодавець виходив з того, що тривале невикористання права свідчить, що особа втрачає у певному предметі зацікавленість з відповідними наслідками для неї і для третіх осіб. Насамкінець, тривале невикористання права може в подальшому породити труднощі в процесі судового розгляду, адже з часом, особливо з роками, встановлення судом обставин, дослідження доказів все більш утруднюється.
Загальні положення про позовну давність
Своєчасність захисту приватного права особи підпорядковується, в першу чергу, закономірностям розвитку інтересів у приватноправовій сфері, а строк позовної давності лише слугує її часовим фоном. Позовна давність є тим ланцюжком, що поєднує відповідний приватний інтерес, суб’єктивне право із можливістю їх здійснення, захисту або втрати внаслідок спливу певного часу. Цей цивільно-правовий інститут є тим критерієм, своєрідним лакмусовим папірцем, за яким можна судити про наявність чи відсутність заінтересованості особи у захисті своїх суб’єктивних прав, відношенню до їх втрати. При цьому не слід вдаватися до применшення значення позовної давності, оскільки за відсутності цього строку істотно зменшиться ефективність впливу права на суспільні відносини, що ним регулюються, а це, у свою чергу, призведе до втрати ними системності та упорядкованості, причому не тільки темпоральної (Печений О. П. Підстави застосування позовної давності у корпоративних правовідносинах // Українське комерційне право. 2006. № 7. С. 86-93).
Зв’язок позовної давності і відповідальності не носить характеру простої лінійної залежності, а є діалектичним, багатоаспектним. Строк позовної давності «зв’язує» механізм відповідальності у багатьох параметрах, перш за все стосовно підстав звільнення від відповідальності. В інституті позовної давності основна думка закону — обмеження позову певним часом, законодавцю відомо, що позов спрямовано на правопорушення і що з настанням строку воно стане безкарним.
Довгий час у теорії цивільного права і юридичній практиці позовна давність розглядалася як інститут матеріального права, що мало відповідні наслідки, відображені у законодавстві. Але наразі спостерігається тенденція щодо «процесуалізації» строку позовної давності, його бачення вже як строку процесуального, особливо у адміністративному судочинстві. Це слід враховувати у подальших аналітичних розсудах і формуванні судової практики.
Інститут позовної давності у рішеннях і практиці ЄСПЛ
Важливим є бачення позовної давності у площині практики ЄСПЛ, який пов’язує позовну давність із правомірним уникненням відповідальності.
Так, у рішеннях від 20.09.2011 (справа ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»), від 22.10.1996 (справа «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства») вказано, що позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Позовна давність, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав — учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
Застосування позовної давності має забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20.09.2011 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Висновки щодо застосування позовної давності викладено також у рішеннях ЄСПЛ у справах Беллет проти Франції (Bellet v. France) за заявою № 23805/94, Seal v. The United Kingdom за заявою № 50330/07, Dacia S.R.L. v. Moldova за заявою № 3052/04; Lelas v. Croatia за заявою № 55555/08; Phinikaridou v. Cyprus за заявою № 23890/02.
У практиці судів України застосування наведених рішень і практики ЄСПЛ застосовується у різних категоріях справ, включаючи стягнення заборгованості, укладання і виконання договорів, банкрутство. Щодо захисту права власності, то прикладами застосування вказаних рішень слід назвати постанови КГС ВС сільської ради Ужгородського району Закарпатської області, Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області про визнання недійсним та скасування рішення і скасування свідоцтва про право власності, від 12.03.2019 у справі № 907/762/16 за позовом ТОВ «Енергополіс» до Підприємства «Центр соціально-трудової реабілітації інвалідів міста Києва», ТОВ «Центр Квітка» про визнання протиправним відчуження майна та визнання права власності від 16.10.2019 у справі № 911/2818/17 за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області до Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» про визнання недійсним рішення та витребування земельної ділянки, від 22.01.2019 у справі № 5024/1403/2011 за позовом Прокурора Скадовського району Херсонської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до ПАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» та Дочірнього підприємства «Санаторій для дітей з батьками «Скадовськ» за позовом про визнання права власності та витребування майна з незаконного володіння та ін. У справах про банкрутство нерідко можливі вимоги про захист права власності, визнання права власності, витребування майна, до яких застосовується позовна давність, у тому числі за вимогами ліквідатора.
Блог