Актуальність питання оскарження рішень третейських судів вже давно підтверджена реаліями сьогодення, в зв'язку з проблемою зловживань щодо прийняття ними рішень всупереч нормам чинного законодавства та значними законодавчими перепонами в оскарженні таких рішень.
У даній статті хочу приділити увагу проблемним питанням застосування строків оскарження рішень третейських судів за Цивільно-процесуальним кодексом України в редакції з 15.12.2017 р.
Але, з початку хочу нагадати, що Законом України від 3 лютого 2011 р. №2983-VI «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» (далі – Закон № 2983-VI) ч. 1 ст. 6 Закону №1701-IV доповнено п. 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Однак, з прийняттям вказаного Закону № 2983-VI судова практика не підтримала позитивних законодавчих ініціатив, наведених в Законі 2983-VI, а деякі суди почали трактувати його зміст по-своєму. Особливо це стосується позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ), який з моменту набрання чинності Закону 2983-VI фактично виступав останньою інстанцією при оскарженні споживачами подібних судових рішень.
ВССУ скасовував рішення судів нижчих інстанцій, якими задовольнялись заяви споживачів про перегляд рішень третейських судів або залишав в силі подібні рішення, якими заяви споживачів відхилялись. Позиція ВССУ зводилась до того, що звернення банку з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором до третейського суду не може вважатися спором щодо захисту прав споживачів, оскільки підставами позову є невиконання умов договору, а не порушення Закону України «Про захист прав споживачів», і банк не є споживачем у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів».
Проте, 02 вересня 2015 р. судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України при розгляді справи №6-856цс15 висловлена протилежна правова позиція, згідно з якою, оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча.
Верховний Суд України вказав, що суди нижчих інстанцій помилково посилались на те, що спори щодо стягнення заборгованості за споживчими кредитами не є спорами щодо захисту прав споживачів та зробив акцент на тому, що подібні справи не підвідомчі третейським судам.
З появою вказаної правової позиції Верховного Суду України суди нижчих інстанцій почали приводити свою судову практику у відповідність із наведеними рішенням ВСУ, а у боржників за споживчими кредитами, з’явилась надія на справедливий та неупереджений розгляд їх спорів із фінансовими установами державними судовими інстанціями, а не нав’язаними їм банками «своїми» судами.
Автором цих рядків також успішно оскаржено декілька рішень третейських судів з підстав їх не підвідомчі третейським судам. При цьому, слід зауважити, що пік звернень банків до третейських судів з позовами до позичальників припав на 2014-2015 роки і саме в цей період третейськими судами винесено значний масив рішень.
Доцільно також звернути увагу на те, що третейські суди не завжди дотримувались вимог щодо належного повідомлення відповідачів про розгляд справи і останні зазвичай дізнавались про існування рішення третейського суду з отриманої постанови про відкриття виконавчого провадження.
Положення Цивільно-процесуального кодексу України в редакції 2004 р. передбачали процесуальну можливість поновлення пропущеного строку оскарження рішення третейського суду за клопотаннями відповідача, які мотивовані фактичною датою отримання рішення третейського суду (тобто несвоєчасність отримання) та реальної можливості його оскарження.
Блог