Автори: Торбас О.О., Чебанов А.В.
Відповідно до ст. 63 Конституції України, особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Аналогічне право продубльовано в ст. 18 КПК України: «жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення. Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права».
Власне можна було б стверджувати, що свобода від самовикриття є абсолютним правом, адже вона не може бути обмежена ні за яких обставин. І хоча такий висновок виглядає цілком логічно, необхідно зазначити, що чинне кримінальне процесуальне законодавство якщо не обмежує дане право, то як мінімум змушує правозастосувачів ставити самім собі питання щодо правильності його застосування по відношенню до відносно нових інститутів кримінального процесу, в першу чергу – при укладенні угоди про визнання винуватості.
Так, законодавець визначив обставини, які враховуються при укладенні угоди про визнання винуватості, зокрема, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 470 КПК України, зобов’язують враховувати наявність суспільного інтересу в забезпеченні швидшого досудового розслідування і судового провадження, викритті більшої кількості кримінальних правопорушень та наявність суспільного інтересу в запобіганні, виявленні чи припиненні більшої кількості кримінальних правопорушень або інших більш тяжких кримінальних правопорушень. В ч. 1 ст. 472 КПК України зазначено, що в угоді про визнання винуватості зазначаються обов’язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою (якщо відповідні домовленості мали місце).
Таким чином, сукупність вищезазначений норм КПК України імпліцитно свідчить про одну з головних цілей укладення угод у кримінальному провадженні, що закладалась у зміст процесуальних норм, а саме – викриття максимальної кількості кримінальних правопорушень або інших правопорушників через співпрацю підозрюваного або обвинуваченого у кримінальному провадженні.
Ч. 8 ст. 469 КПК України передбачає, що у разі якщо кримінальне провадження здійснюється щодо кількох осіб, які підозрюються чи обвинувачуються у вчиненні одного або кількох кримінальних правопорушень, і згода щодо укладення угоди досягнута не з усіма підозрюваними чи обвинуваченими, угода може бути укладена з одним (кількома) з підозрюваних чи обвинувачених. Кримінальне провадження щодо особи (осіб), з якими досягнуто згоди, підлягає виділенню в окреме провадження.
У зв’язку із вказаними положенням КПК України на практиці виникає прямо не унормоване питання щодо процесуального статусу особи, яка готова співпрацювати із стороною обвинувачення, у виділеному кримінальному провадженні щодо інших співучасників злочину, та, відповідно, специфіка реалізації такою особою права не свідчити проти себе.
Особа, з якою укладено угоду про визнання винуватості та яка готова співпрацювати із стороною обвинувачення щодо викриття інших співучасників, має відповідний правовий статус підозрюваного, обвинуваченого або засудженого, що залежить від стадії кримінального провадження. У зазначеному провадженні вказана особа може надавати показання щодо обставин вчиненого нею злочину, а так саме й обставин вчинення злочину іншими співучасниками. Однак під час судового розгляду обвинувального акту щодо інших співучасників злочину, внаслідок необхідності дотримання судом принципу безпосередності дослідження доказів та усного отримання показань осіб, прокурор не може використовувати викривальні показання особи, яка співпрацює, надані під час досудового розслідування.
Разом з тим, відповідно до роз`яснень, які містяться в абз. 3 п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод», вирок, ухвалений на підставі угоди, (стосовно однієї із декількох осіб) не має преюдиційного значення для кримінального провадження відносно інших осіб, а визнання винуватості першою не є доказом вини останніх. Згідно з правовим висновком щодо застосування норм права, викладеним у постанові ККС ВС, обставини, встановлені вироком суду на підставі угоди про визнання винуватості або про примирення, не можуть мати преюдиціального значення при розгляді кримінального провадження щодо іншої особи [Постанова ККС ВС від 19.11.2019, справа № 759/10575/16-к. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/85966705].
Крім того, в тексті КПК України лише двічі використовується поняття преюдиції, зокрема у ст. 90 КПК України, яка передбачає, що рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів, та ч. 1 ст. 198 КПК України, в якій зазначено, що висловлені в ухвалі слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення, не мають преюдиціального значення для суду під час судового розгляду або для слідчого чи прокурора під час цього або іншого кримінального проваджень.
Очевидно, що за таким обставин показання підозрюваного, обвинуваченого, а після затвердження угоди – засудженого, надані у виділеному кримінальному провадженні, не можуть бути доказами у іншому кримінальному провадженні, яке стосується співучасників вчиненого злочину.
Блог