Що таке віндикація та «з чим її їдять»

Поняття «віндикація» (лат. «vindicatio» від «vindico») – це претензія, вимога, позов, відновлення, звільнення від чийогось панування. Тобто це витребування речі, яка наділена індивідуальними ознаками, перебуває в незаконній власності та є наявною у відповідача, адже якщо особа погоджується прийняти подібну чи іншу річ, то у такому випадку мова буде йти не про віндикацію.

Незважаючи на те, що як термін «віндикація» широко використовується правниками в усному та писемному мовленні ще з часів існування римського права, змістом якого було «ubi rem meam invenio, ibi vindico», тобто «де мою річ знаходжу, там і звертаюсь з позовом про її витребування», в національному законодавстві, зокрема в Цивільному кодексі України (далі – ЦК), такого терміну нам годі й шукати, хоча інша латинська термінологія в ньому все ж таки присутня.

До сьогодні в Україні термін «віндикація» використовується лише у значенні «витребування» і знаходить своє відображення у ст. 388 ЦК. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно (без відповідної правової підстави) заволоділа ним. Однак звільнення від чийогось панування, як одне зі значень терміну «віндикація» римського права, могло б бути корисним нам для доповнення вищезазначеної статті (особливо у тих випадках, коли предметом привласнення є нерухомість).

Аналізуйте судовий акт: Вибір способу захисту права: одночасне подання віндикаційного та негаторного позову (вимог) неможливе оскільки такі вимоги є взаємовиключеними (ВСУ від 18 січня 2017р. у справі за № 6-2723цс16)

Нерухомість не сховати в кишеню

Нерухомість – це не телефон, який можна легко сховати в кишеню. З квартирою чи земельною ділянкою це неможливо. На відміну від рухомої речі, де віндикація полягає у відновлені права володіння рухомих речей та відбувається шляхом відбирання у незаконного володільця (In Jure Cessio), у нерухомої речі віндикація полягає в усуненні незаконного володільця від панування нею, виселенні/вивільненні набувача з об’єкта нерухомості та у відновленні такого володіння законним володільцем.

Значно простіше вирішуються спори, коли особа, яка не мала права на відчуження речі, передає майно набувачу (добросовісному чи недобросовісному) за договором купівлі-продажу з порушенням норм закону, передбачених для укладання таких видів договорів, що надалі просто визнаються нікчемними.

Інша річ, коли таке майно переходить у власність набувачу за усіма нормами ЦК. У такому випадку без належних доказів та законодавчих підстав навряд чи обійдеться. Однак необхідно пам’ятати головне – ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (ст. 41 Конституції України, ст. 321 ЦК). Варто зазначити, що ця норма закону надає право власнику майна звертатися лише до недобросовісного набувача майна у разі його незаконного (без відповідної правової підстави) заволодінням майном (ст. 387 ЦК).

Бути чи не бути «добросовісним»?

Якщо виокремити такі поняття як «добросовісність» та «недобросовісність» набувача, слід звернути увагу, зокрема, на Постанову Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 р. №5 «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав» (далі – Постанова).