Ярослав Романюк,
суддя Верховного Суду України у відставці,
голова Верховного Суду України в 2013–2017 роках,
доктор юридичних наук
Про свою точку зору щодо початку перебігу позовної давності за віндикаційними вимогами мені вже доводилося писати, пропонуючи як шляхи удосконалення цієї норми на законодавчому рівні, так і формування належної судової практики її застосування. Для наглядності тоді описувалися найпростіші випадки: коли на час пред’явлення власником до суду позову про витребування майна з чужого володіння майно перебуває в особи, яка заволоділа ним з часу вибуття з володіння позивача. Повернутися зараз знову до цієї теми спонукала практика застосування судами статті 388 Цивільного кодексу України у випадках, коли майно вибуло з володіння власника до однієї особи, але на час пред’явлення власником позову про витребування майна вже перебуває у володінні іншої. Такі випадки, коли після заволодіння чужим майном воно за низкою договорів відчужується, є доволі поширеними на практиці. Зараз для наглядності я обрав постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, в якій вирішувалася саме така правова проблема.
Цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду передав Касаційний господарський суд на підставі частини п’ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України. Підставою для цього, як було вказано в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати, стало те, що справа містила виключну правову проблему і така передача була необхідна для забезпечення розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики. Обґрунтовуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати, Касаційний господарський суд зазначив, що виключною правовою проблемою, яка має важливе значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, є питання щодо застосування судами положень статей 256, 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності у правовідносинах, що регулюються статтею 388 ЦК України, а саме з моменту, коли особа довідалася/або могла довідатися про порушення її права, тобто з моменту вибуття майна із власності або користування, чи з моменту, коли особа довідалася/або могла довідатися про порушення свого права шляхом набуття майна особою, у якої це майно знаходиться на час подачі позову.
Читайте статтю: Екс- Голова ВСУ Ярослав Романюк: До проблем визначення початку перебігу позовної давності
Розглянувши справу, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, оскільки право власності позивача на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з його власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з його власності у володіння іншої особи. Про те, чи має правове значення обізнаність позивача про особу, в чиє володіння вибула належна йому земельна ділянка, Велика Палата не висловилася. Водночас, з метою забезпечення єдності судової практики, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 6 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України слід відліковувати з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли позивач дізнався про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.
Висновки Верховного Суду спонукали мене поділитися деякими своїми думками з окресленої проблематики.
Частина перша статті 261 Цивільного кодексу України встановлює, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. На перший погляд, законодавець встановив правило, за яким початок перебігу позовної давності розпочинається від дня настання однієї з двох обставин: або 1) від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про факт порушення свого права; або 2) від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про особу, яка порушила право. Однак такого висновку можна дійти лише шляхом суто формального тлумачення цієї норми, характерного для позитивістського підходу радянської доби, коли сповідувався принцип соціалістичної законності.
Натомість, на мою думку, окреслену норму необхідно тлумачити у системному зв’язку з поняттям позовної давності, яке міститься в статті 256 Цивільного кодексу України. Згідно з цим визначенням позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Тобто інститут позовної давності пов'язано з інститутом пред’явлення позову, який вимагає наявності даних про особу відповідача. Та і справді: хіба можна захистити своє порушене право в суді за відсутності даних про те, від кого слід вимагати поновлення порушеного права?
За таких обставин початок перебігу позовної давності відповідно до частини першої статті 261 Цивільного кодексу України повинен починатися від дня, коли особа довідалася або могла довідатися сукупно як про факт порушення свого права, так і про особу, до якої слід пред’являти судовий позов. Відсутність обізнаності особи про другу з цих обставин – про особу, відповідача, позбавляє особу можливості звернутися до суду з вимогою про захист свого права чи інтересу, отже, унеможливлює початок перебігу позовної давності.
Читайте статтю: Ярослав Романюк: Деякі проблемні питання страхового захисту при страхуванні цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів
У законодавствах країн континентальної системи права останнім часом проявляється саме така тенденція: для визначення початку перебігу позовної давності враховується не лише обізнаність особи про обставини, якими обґрунтовуються її вимоги, але і її обізнаність про особу, яка порушила її право.
Блог